Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

обох кінцях, що замикалися на залізну клямку. Таким чином, невільники змушені були йти один за одним, не відхиляючись ні на крок ані праворуч, ані ліворуч. Окрім цієї рогатини, їх скували попарно важким ланцюгом навколо стегон. У них залишалися вільними руки — виключно для перенесення вантажу та ноги — виключно для ходьби, однак не для втечі. В такому положенні вони мусили пройти під пекучим сонцем сотні миль під батогом наглядача — хавільдара. Розсіяні по всьому каравану, знесилені недавньою боротьбою, Дік та його товариші не зробили більше жодного руху. Чому їм не вдалося втекти як Геркулесові? Втім, на що міг сподіватися втікач? Навіть за умови його неабиякої сили на що він міг розраховувати в цій жахливій країні, де проти нього були і голод, і дикі звіри, і туземці? Можливо, скоро він заздритиме своїм товаришам, що потрапили в неволю! А тим часом полоненим не доводилося розраховувати ні на яку поблажливість з боку начальників каравану. Ці останні — араби та португальці — говорили між собою незрозумілою для полонених мовою, а з невільниками спілкувалися лише загрозливими жестами та вигуками.

Діка Сенда не закували в пару з іншим рабом. Він був білим і работорговці, напевно, не наважувалися поводитися з ним як з рештою. Його роззброїли, але ланцюга не наділи, зате один із наглядачів не спускав з нього погляд. Дік увесь час оглядав табір, очікуючи на те, що зараз з’являться Негоро або Гарріс. Вони не з'являлися. Та все ж Дік ні на хвилину не сумнівався, що обидвоє негідників причетні до нападу на його загін.

Йому майнула в голові думка, що місіс Уелдон, Джека та кузена Бенедикта відокремили від решти полонених за розпорядженням американця або португальця. Не зауваживши в таборі ані одного, ані другого, він вирішив, що обидва спільники супроводжують свою жертву. Куди ж вони відвели місіс Уелдон та її супутників? Що збираються зробити з ними? Тяжке занепокоєння долею місіс Уелдон та її близьких примушувало Діка забути про власні біди.

Караван, що розташувався на відпочинок під велетенською смоквою, налічував не менше восьмисот чоловік: з п'ятисот невільників обох статей, двісті солдатів-тузумців і близько сотні носильників, наглядачів та агентів работорговця.

Наглядачів було відібрано з-поміж арабів та португальців. Важко уявити жорстокість, з якою ці люди ставилися до невільників. Вони лупили їх без жодної причини, а тих, хто падав від виснаження, добивали ударом ножа або кулею, оскільки їх вже не можна було виставити на продаж. Звіряча лють допомагала утримувати невільників в покорі, проте в результаті такого ставлення караван втрачав дорогою не менше половини рабів: деяким вдавалося втікти, а решта вкривала своїми кістками невільничий шлях із внутрішніх областей Африки до океанського узбережжя.

Неважко зрозуміти, що агенти-європейці (здебільшого португальці) були покидьками, викинутими зі своєї країни, злочинцями, колишніми каторжниками або власниками невільничих кораблів, що уникнули шибениці. До такого людського непотребу належали й Негоро з Гаррісом. Вони служили одному із видатних работорговців Центральної Африки, Жозе-Антоніу Алвішові, добре відомого усім дрібним торговцям «чорним товаром»; лейтенант Камерон розповів про нього дещо цікаве.

Солдатів для охорони невільників работорговці вербували більшою мірою з-поміж туземців. Однак, полювання на людей не було перевагою виключно работорговців. Негритянські царки також влаштовували криваві набіги на своїх сусідів з подібною метою: переможених — чоловіків, жінок та дітей — переможці перетворювали на рабів і продавали работорговцям за декілька ярдів коленкору, за порох, за рушниці, за рожеві або червоні намистини, а посушливими роками, за твердженням Лівінгстона, нерідко навіть за жменю маїсу.

Загін солдат, що супроводжував караван Алвіша, являв собою типовий зразок найманого африканського війська. Це було збіговисько напівоголених чорношкірих бандитів, озброєних кременевими рушницями із мідними кільцями на довгих стволах. З такою охороною агентам работорговця доводилося нелегко. Ця банда заперечувала накази, власноруч призначала годину виступу в похід, час та місце зупинки для відпочинку, погрожувала покинути караван. Агентам нерідко доводилося поступатися своїм солдатам.

Попри те, що вантаж каравану несли на плечах самі невільники, чоловіки та жінки, работорговці все ж таки наймали деяку кількість носильників. Їх називали «паґазі» і їм довіряли пакунки з особливо цінним товаром, зокрема із слоновою кісткою. Іноді траплялися величезні слонові бивні вагою до ста шістдесяти фунтів і тоді необхідно було двоє носильників на кожен з них для доставки в прибережні факторії, звідки слонову кістку відправляли на ринки Хартума, Занзібара та Наталь. Послуги носильників оплачувалася після прибуття на місце призначення декількома метрами бавовняної тканини, так званою «мерікані», порохом, жменею каурі,[61] ниткою з намистинами, а іноді, якщо у работорговця не було інших цінностей, — невільником, за якого він не розраховував отримати велику суму.

Серед п'ятьох сотень невільників каравану Алвіша було дуже мало літніх людей. Річ у тому, що під час набігу усіх полонених старших сорока років безпощадно вбивали на селеновому згарищі або вішали на навколишніх деревах. На ринок відправляли лише молодих, здорових невільників, невільниць та дітей. Не більше десятої частини переможених залишалося в живих після таких кривавих побоїщ. Цим пояснюється, чому такою шалено безлюдною стала Екваторіальна Африка, де спустошеними залишилися безліч територій.

Наготу усіх цих дітей та дорослих заледве прикривали клапті жорсткої матерії, яку роблять з кори деяких дерев і називають в цих краях «мбузу». Чи можна уявити собі що-небудь жахливіше, ніж оце людське стадо: жінки у виразках від батога хавільдарів, змучені, виснажені діти із закривавленими ногами, яких матері намагалися нести на руках попри свою важку ношу, молоді люди, зв'язані рогатиною, важчою за кайдани каторжників! Вид цих нещасних, заледве живих людей з ледь чутним голосом, цих «скелетів з чорного дерева», як сказав про них Лівінгстон, міг би розчулити навіть дикого звіра. Але усі ці нещастя аніскільки не цікавили наглядачів — арабів та португальців, які, за словами Камерона, були жорстокішими за арабів.[62]

Зрозуміло, що за полоненими було встановлено найсуворіший нагляд як під час походу, так і під час привалу. Дік Сенд одразу зрозумів, що про втечу не варто й думати. Але як тоді знайти місіс Уелдон? Жодних сумнівів: її та її сина захопив Негоро. Португалець намагався розлучити жінку з іншими її супутниками. Навіщо це йому знадобилося Дік Сенд не розумів. Але сумніватися в тім, що тут не обійшлося без Негоро, було неможливо, і серце Діка обливалося кров'ю при думці про небезпеки, що загрожували місіс Уелдон.

«Ех! — повторив він. — Подумати-но, я міг пристрелити і одного, і другого негідника, але не зробив цього»!

Його знову і знову лихоманило від