Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

— Таке… З сіллю піде, ужарилось надто.

— Який мисливець, така і здобич. Наступного разу здобувай пітона.

Так, м’яса в змії було зовсім небагато, але після води під назвою «суп» і каші з галетами — навіть нічого.

* * *

Прийшов час, коли наше розмірене життя мені набридло. Захотілося хоч що-небудь змінити. Єдина подія, що робила наше життя різноманітнішим, — обстріли. Зазвичай у такі моменти ми просто сиділи за валом з мішків із землею, який самі ж і змайстрували. Це було безпечно, але нудно. Я знайшов собі розвагу. Під час мінометної активності наших запорєбрикових друзів, залишаючи Бурю, який у цей час займав свій пост, тобто залазив у башту, я приєднувався до наряду, що сидить на блокпості за сімдесят метрів перед нами. Механ без робочої машини все ще може виконувати роль простого стрільця.

На блокпості стояв порожній мобільний ДОТ, в який ніхто чомусь не залазив, я поставив у ньому табуретку, поруч банку згущеного молока, і коли починалися обстріли, сідав всередині, смакував згущене молоко і спостерігав у бійницю, чи не підступає до нас ворожа піхота, доки ми ховаємося від їх мінометів.

А рішення це я прийняв не просто так. У молодих контрактний була біда з дисципліною, та й з логікою теж. Під час одного з обстрілів я переконався, що увесь цей час ми були у великій небезпеці. Наряди у нас змінювалися щодня. В одній групі були дорослі хлопці від двадцяти п’яти і старше, зате у другій — зовсім зелені.

Було близько шостої години вечора. Я лежав у машині і спав. Ба-БАХ! Мені на обличчя посипалася фарба зі стелі машини. «Що таке?» — запитав я сам у себе.

— Буря, по нас стріляють?

— Ага, — він одразу стрибнув на місце навідника і почав крутити башту.

Я не поспішаючи викинув із машини бронежилет, автомат, слідом виліз сам і почав взуватися. Свист… я присів. Ба-БАХ. Встав і почав взувати кеди далі. Я тоді перший раз чомусь вирішив сходити на блокпост. Накинув на себе старий, рваний бронежилет, який при ходьбі бовтався, як оселедець, оскільки липучки давно вже не виконували своїх функцій, взяв автомат і неспішним кроком попрямував до посту. Знову свист. Я опустився на одне коліно. Ба-БАХ. Встав і продовжив іти. Доходжу до поста, але нікого не бачу. Свист. Присів, Ба-БАХ. Куди подівся весь наряд? Перша думка була, що всіх зарізали. Я навіть насторожився. Але потім мені спало на думку перевірити перекриту щілину, яку викопали тиждень тому. Підійшов до неї, нахилився, щоб заглянути всередину, а там, у шанці зі стелею з колод, засипаних землею, і одним входом/виходом, сидить увесь наряд.

— Ось ви де! А що це ви тут робите?

— Так це… нас же обстрілюють.

Свист. Присів навшпиньки. Наряд у ямі теж присів і притулився до стінки шанця. Ба-БАХ.

— Серйозно? Орлики, за вашими спинами сотня хлопців сподівається, що ви тут гідно несете чергування, прикриваєте їх і стежите за обстановкою на передовій. А якщо вони мінометним обстрілом прикривають наступ піхоти? Прийдуть на порожній блокпост, кинуть сюди до вас в ямку гранатку, і будуть потім у похоронному бюро сперечатися, кому чию ногу пришивати.

Сидять, дивляться на мене.

— Хлопці, давайте, щоб ми не сварилися, ви вилазите з цієї нори і займаєте позиції. Добре?

На щастя, вони так і зробили. Ненавиджу тупих упертих баранів, які не розуміють своєї неправоти.

Я зайняв свій ослінчик і, посьорбуючи згущене молоко, спостерігав за соняшниковим полем. Я знав, що в разі, якщо поруч впаде міна, то ДОТ мене не врятує, а відлетить разом зі мною. Він взагалі не був закопаний, а просто стояв на асфальті, але я намагався про це не думати.

* * *

— Пам'ятаєш Малого з моєї роти, який зухвалий такий, до всіх ліз битись будь-що? — запитав мене Буря, доки ми з ним об’їдали нашу здобич — шовковицю, що стояла біля злітної смуги.

— А чому малий? Йому стільки ж, скільки нам.

— Ти габарити його бачив? Коротше, знаєш ти його. Чув, що сталося вночі?

— Нєа, — відповів я, жуючи ягоди.

— Заступив він уночі на чергування…

— А де він чергує?

— У них пост з боку міста. Так ось… заступив на чергування з якимось мобілізованим. Підходить час доповіді, а від них нічого немає. На них виходять по радіостанції, не відповідають. Усі вже подумали, що все, прикінчили Малого з тим мужиком. Зарізали або в полон взяли. Виступає черговий підрозділ до них, а вони лежать там п’яні.

— Ого. Що, прямо взагалі п’яні?

— Так, що двох слів зв’язати не можуть.

— А де ж бухло взяли?

— Та дідько його знає. Напевно, через таксиста замовили.

— А ти п’єш?

— Не п'ю. Так, слухай далі. Загалом, відмудохали їх так, що вони на себе не схожі. Привели в казарму, Малий хапає кулемет і кричить, що зараз усіх перестріляє.

— Боже, оце дурень.

— Не те слово. Коротше, відмудохали його ще раз.

Я так заржав, що з рота аж шовковиця випала. Буря продовжив.

— Сущ наказав кинути його в яму на п’ять діб. Той почав кричати, що подасть до суду. Коротше — цирк. Я коли заходив за телефоном, саме побачив його біля ями, сидів і їв. Голова схожа на надувну кульку. Навіть не впізнав його з першого разу.

— Він ще там?

— Так.

— Буря! Це ж чудово! Я піду подивлюся. Залиш мені шовковиці, не з’їж усю.

Прийшовши до казарми, одразу попрямував до ями, яка була викопана прямо навпроти входу. Це був великий бліндаж, обсяги якого дозволяли сховатися всім, хто знаходиться не на чергуванні.

Заліз у бліндаж, побачив цю людину з головою — надувною кулькою і просто не зміг стримати сміх. Він був невисокого зросту, худий, але «китайське» обличчя було настільки розпухле, що голова виглядала в два рази більшою.

— Друже, ти дивився бойовики? — запитав я у китайської кульки.

— В сенсі?

— Ну, фільми. Пам’ятаєш, як там постійно місять всі один одного по обличчю, а у них лише круті рани залишаються і мужньо кров тече по щоці?

— Так. Фантазери.

— Ось-ось. І я про те ж. Якби їх зображали, як тебе, то всі бойовики перетворювалися б у комедії. У китайські комедії. Ти, як Майкл Джексон, — я знову засміявся.

— Що?

— Ну, він був негром, став білим, а тебе горілка за ніч перетворила з європейця в азіата.

— Все, досить гнати.

— Та ні, друже. Ти ще й мало отримав. Як я розумію, ти ще й злишся на інших, що тебе покарали?