Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

Він тримався за груди і нічого не говорив. Його товариш весь цей час стояв осторонь біля сусіднього стола і навіть не думав встрявати. Ось за що поважаю десантний колектив: попри всі його недоліки, я міг бути впевнений, що в наш конфлікт ніхто «третій» не встряне і мене ніхто не вдарить у спину.

Через кілька секунд мовчання я сів за стіл і приступив до споживання їжі. Буря дивився на мене і посміхався. А я відходив від інциденту і намагався заспокоїтися. Мені не хотілось робити того, що довелось. Але у мене не було вибору. В їдальні було багато людей, і я був зобов’язаний публічно покарати того, хто намагався мене принизити. Собачий колектив не пробачає слабкостей. Зараз ти промовчиш, а потім тобі на шию ноги звісять. Перший рік в армії багато чому мене навчив.

Коли ми виходили, біля їдальні стояв припаркований Урал, в кузові якого сиділи бійці третього полку спецназу. Біля нього стояв той хлопець. Я подивився на нього, усміхнувся і пішов далі. Але буквально через кілька кроків мене окликнув грубий чоловічий голос. Я повернувся. В мою сторону йшов високий майор з густою чорною бородою із вкрапленнями сивого волосся.

— Яке у Вас звання?

— Солдат, товаришу майоре.

— Ви знаєте, що особа, з якою Ви зіткнулись, капітан?

— Товаришу майоре, Ви мені вибачте, — мій тон став агресивнішим. — Але мені плювати на звання, коли зі мною так розмовляють. За таке я розіб’ю морду кожному, будь-то капітан чи майор, мені все одно, — коли я говорив «майор», то не мав на увазі його. Просто його погон був перед моїми очима і це перше офіцерське звання після капітана, яке прийшло мені в голову, а ось він, напевно, прийняв це на свій рахунок.

— З якого Ви підрозділу?

— 25-ка.

— Давайте, щоб подібних інцидентів більше не було.

— Та я і слова грубого йому не сказав. Це Вам капітана потрібно виховувати.

— Не мудрувати, товаришу солдате.

— І не думав.

— Гаразд… гарного Вам дня.

— Вам також, товаришу майоре.

Ми з Бурею розвернулись і пішли до своєї позиції.

— Ти чого такий злий? — запитав мій навідник.

— Тому що життя змушує. Був би я таким же здоровим, як ти, може, і конфліктів було б менше. Скільки ти важиш?

— Не знаю вже. Напевно, близько дев’яносто п’яти.

— А я сімдесят три, метр сімдесят зросту і личко гарненьке. Ось люди і думають хибно, що можна нахабно поводитися.

— Може, й так.

— Може, й так…

* * *

За десять метрів від нас в асфальті стирчало оперення міни після вчорашнього обстрілу, а далі по дорозі були розкидані вирвані з грунту шматки землі діаметром від п’яти до тридцяти сантиметрів. Обстріли й осколки, що б’ються об броню, стали частиною нашого побуту, це не викликало вже абсолютно жодних емоцій.

Сєпари перебили нам водопровід, і ми залишилися без води. Сонце припікало нещадно. Сил не було, навіть щоб очі відкрити. Командири виділяли нам літр води на людину на добу, а через пару днів доза зменшилася до півлітра. Сказати, що цього не вистачало — нічого не сказати. Тому ми ходили набирати воду з пожежної ями. Сира вода звідти, напевно, містила всі хвороботворні бактерії світу, тому ми намагались її кип’ятити і, здається, ніхто не захворів.

Одночасно у нас почалися ще більші проблеми з провізією. Каші давали зовсім маленькі порції, сухарі теж закінчилися, замість них були галети. Дороги навколо нас контролювалися колабораціоністами, а гелікоптерів було збито вже близько десятка, тому ввели заборону на польоти.

І раптом свято — нам з літака скинули ящики на парашутних системах. Кілька ящиків вітром понесло в бік міста, і наші оперативно поїхали за ними… Але, очевидно, бойовики теж не особливо жирували, тому з того боку до нас рвонула назустріч «група перехоплення жратви». І ось русофільські герої вступили в нерівний бій з українською десантурою за ящик печива і бочку варення. Але бій був і справді нерівний, десантник — це серйозний противник, а голодний десантник — це просто берсерк і термінатор в одній особі. Наші приїхали на аеродром з перемогою і з ящиками. Але яким же було розчарування, коли замість їжі там виявились боєприпаси. Не біда. Будемо жерти кулі.

* * *

Прокинувшись одного ранку, виліз із машини і побачив на бетонній плиті мертву змію.

— Буря!

— Чого? — почувся голос позаду БМД.

— Це ти змію вбив?

— Так.

— Нащо?

— Виліз вранці в туалет, а вона повзла по плиті, я її і вбив.

— Нащо?

— А нащо вона потрібна?

— Нуууу, ти гониш. Ти можеш зараз створити живу змію?

— Не зрозумів.

— Що ти не зрозумів? Можеш зараз взяти і дати чомусь життя? — Ні?

— Ну так якого дідька ти поспішаєш його забирати? Я б ще зрозумів, якби на плиті була мертва людина, але тварина…

Колись, у дуже ранньому дитинстві, я грався біля джерельця. Там були жаби. Просто з цікавості взяв палицю і вдарив по воді, вони почали стрибати в різні боки, а я знову замахнувся палицею і поцілив по жабі. Вона розпласталась на березі, у неї тремтіли кінцівки, відкривався й закривався рот. Через кілька секунд вона перестала рухатися. Мені стало страшенно боляче на душі й соромно за те, що я вбив живу істоту. Ця картина разом із тими жахливими емоціями, що я відчував у той момент, дуже глибоко врізалась у мою пам’ять. А тут змія… і її вбив мій друг… Ну і правильно зробив, буде чим перекусити!

— Та чого ти закипаєш, зараз я її приберу з плити, і будеш лежати засмагати.

— У мене спина згоріла вчора, тому я поки що зав’язав із сонячними ваннами. Стривай викидати її. Якщо вже вбив, давай з’їмо. Я м’яса бозна скільки не їв.

— Ти вмієш готувати змій?

— З такими командирами, як у п’ятій роті, не тільки змій навчишся готувати… Як ти думаєш, у Старшини вже злиплася дупа?

— Не знаю, — Буря засміявся.

— У тебе в ящику масло є?

— Соняшникове?

— Ні, блін, вершкове масло у тебе часом не збереглося в ящику при сорокаградусній спеці?

— Щось ти якийсь злий прокинувся.

— Тому що прокинувся мокрий. О сьомій тридцять у машині вже неможливо спати… як у мікрохвильовці. А тут ти ще зі своєю змією.

— Соняшникова олія є.

— От і чудесно. Засмажимо в олії, як картоплю фрі.

Я дістав ніж, відрізав змії голову, зняв шкіру, випатрав, порізав на шматочки довжиною по чотири сантиметри і кинув у киплячу олію.

— Смачно? — запитав Бурю, який