Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

— Якщо чесно, я прийшов поржати. А тепер іду. Давай, не ображайся, — сказав я з усмішкою, — ти заслужив.

* * *

Сьогодні вночі ще один хлопець загинув. Здається, з третього полку спецназу. Причому свій свого застрелив. Один повертався з туалету, а інший у нього вистрілив.

Хєровий день.

— Друже, — звернувся до мене Буря, який щойно прийшов з їдальні. — Там тебе до ротного кличуть.

— Ти набрав мені їжі в їдальні?

— Так, тримай, — він простягнув мені казанок.

— Блін… доки прийду, воно ж все охолоне.

— Таке життя. Воно бентежне.

— Слухай, мені тут в інтернеті постійно трапляється абревіатура «АТО». Знаєш, що це таке?

— Гадки не маю.

— Ясно, — вимовив я і, з досадою залишивши казанок, пішов до командира.

Прийшовши в казарму, привітався з усіма і одразу попрямував до начальства. Знову, блін, будуть мене лаяти за те, що ходжу не в берцях, а в капцях.

— Збирайся, їдеш на інший блокпост. Там машина залишилася без механа.

— Скільки у мене часу?

— Через три години виїжджає машина.

— А як же сєпарські блокпости?

— Ви їх об’їдете.

— Я вас зрозумів. Товаришу капітане, скажіть, будь ласка. В інтернеті я знаходжу статті про те, що відбувається на фронті, і там всюди зустрічається абревіатура «АТО». Що це таке?

— Ти гониш. Ти перебуваєш в АТО. Антитерористична операція. Уже півтора місяці.

— Зрозуміло. Дякую. А то так би і помер дурою, — вимовив я і згадав про активність нашого «політвідділу» під час Майдану. Щось вони якісь пасивні зараз. Напевно вважають, що ми і без інформації про АТО зможемо героїчно загинути.

Після короткої розмови з ротним повернувся до Бурята, повідомив йому хорошу новину — тепер йому знову можна буде зручно спати — і сів обідати.

У призначений час мене, ще п’ятьох хлопців і якісь ящики помістили у вантажівку і повезли на блокпост.

Я вже відчував себе всюди своїм на цій війні. На новому місці було багато хлопців, з якими я вже був знайомий. Насамперед, я познайомився з тими, кого не знав, і пішов дивитися свою нову машину. Вона стояла посеред дороги, загороджуючи одну смугу, а поруч стояла боком інша машина, перегороджуючи іншу смугу, щоб машинам, що проїжджають блокпост, доводилося робити зигзаг.

— Привіт! Ти навідник? — запитав я у хлопця, який сидів на башті.

— Ну, наче так.

— Що значить «наче так»? Так чи ні?

— Зараз так. Я взагалі механ цієї машини, але у мене не стало навідника. Оскільки я ще шарю і в башті, мене перекваліфікували в навідники. Позаяк вільних навідників немає, а механ без машини є. У тебе ж немає машини?

— Тепер є. А що з навідником?

— Хлопець з п’ятої роти, високий такий, років тридцяти, може знаєш?

— З Дніпра?

— Так, — він говорив про мужика, з яким я приїхав з «Десни», про Даїшника.

— Що з ним?

— Живіт прострелили.

Мій настрій різко зіпсувався.

— Він живий?

— Так, його одразу відвезли. Зараз у шпиталі лежить.

— Ну, слава Богу.

— Так. Ось тепер ти замість нього.

Заліз у машину, подивився, що там є, чого немає, запитав механа-навідника цієї машини про позитивні сторони, недоліки, підводні камені. Завів, перевірив. Гарна машина. Хороший двигун. Коли працює, задоволення для вух.

Я облаштував собі в машині місце для сну, мене ввели в курс місцевого побуту. І я приступив до несення служби на блокпості в новому колективі.

Цієї ночі, лежачи в машині та слухаючи музику, я уявляв, як куля влучає в живіт Даїшника і рве всередині кишки. Який це біль… Уявивши на його місці себе, згадав, як жахливо болить кишечник при отруєнні, а це в тисячу разів сильніше.

Спостерігаючи за якимись історіями в кіно, книгах тощо, я ніколи не асоціював себе з тим, хто виграє, а ставив себе на місце того, хто програв, кого вбили, кому боляче. Мені здавалося, це допомагає об’єктивніше сприймати ситуацію.

* * *

Мені пощастило, на цьому блокпості ніс службу Компас. А може, і не пощастило… Одного разу він запропонував піти поміняти сигналки в зеленці, які спрацювали. Я тільки радий був розім’яти кістки, а то вигляд дороги вже на нерви діяв. Мене підмінили на машині і ми пішли групою з чотирьох осіб.

Йшли колоною невеликою протоптаною стежкою. У першого була карта із зазначеними розтяжками, я йшов другим, за мною якийсь молодий контрактник, а замикав нас Компас.

— Де ти стояв на аеродромі? — запитав мене Компас.

— На блокпості, на виїзді, який біля казарми.

— Ти з Бурятом там стояв?

— Ага.

— Цікавий хлопець. Він дійсно з Бурятії?

— Та ні. Він із Дніпропетровської області.

— А за зовнішністю так і не скажеш.

— По тобі теж.

Компас був дуже смаглявий і легко зійшов би за мешканця Близького Сходу.

— У вас там часто розтяжки спрацьовують?

— Тільки від зайців, їжаків та іншої живності. Особливо вночі бісить, коли починає свистіти.

— Учора ввечері тут розтяжки почали спрацьовувати, відправили групу, перевірити. А там хлопчак років п’ятнадцяти з палицею ходить і розтяжки знімає.

— Звідки він взявся?

— Сказав, що дядьки дали йому п’ятсот гривень, щоб він тут з паличкою походив.

— От покидьки. А якби там гранати були… підірвали б дитину.

— Так, було б негарно. Уявляєш заголовки в статтях: «Українські військові підірвали дитину біля Слов’янська»?

Раптом я почув збоку різкий звук, як від петарди. Секунда здивування.

— Назад! — крикнув Компас.

Ми встигли зробити пару кроків, як пролунав вибух, і мене відкинуло метрів на чотири.

Я розплющив очі, але все ще було темно. Страшний гул у вухах, перед очима в темряві мерехтять зірки. Зір починає повертатися, потім слух. Чую стогони. Поруч лежить Компас, у нього вся права рука і нога в крові. Але він у свідомості й лише злегка кривиться. Солдат, який ішов першим, вже встав і підійшов до лежачого хлопця, який у колоні йшов за мною. У його черевика була відірвана підошва, а м'які тканини на п’ятці розмішало в кашу, на його руці не вистачало кількох пальців.

Я поступово почав приходити до тями. Компас все ще лежав і копався однією рукою в своїй аптечці. Хлопець, якому дісталося найбільше, чи то тремтів, чи то від болю смикався — я не міг розібрати. Він не переставав стогнати. Солдат, який сидів над ним, вколов йому буторфанол. По рації почали виходити на нас. Я ледве піднявся, підійшов до Компаса, впав біля нього на коліна, взяв його рацію і доповів:

— Ми підірвалися на міні. У нас два трьохсотих. Потрібна евакуація.

Потім перевів погляд на Компаса,