Володимир Миколайович Верховень - Стара хвороба

в той же час він був дуже вихованим. Відмовився йти поруч, як запропонувала йому Зулейха, і йшов позаду. А коли до нього зверталися, старався загорнутися полами пальта, щоб приховати стару одіж під ним.

Вони дійшли до пристані.

— На все добре, Баба-ефенді… — сказала Зулейха, потискуючи йому руку: — Я лише хочу у вас запитати… Мені раптом цікаво стало. У вас такі білі зуби… Вони у вас вставні?

Критянин посміхнувся:

— Якби з то так, ханум-ефенді, я 6 їх продав усі давно, а на гросі поїсти б купив…

Відповідь старого знов усіх розсмішила. Зулейха звернулася до чоловіка:

— Може, нам віддати Баба-ефенді й інші лікареві речі?

Юсуф похитав головою:

— Не вийде… Перш ніж роздати, спочатку ми зобов’язані показати їх властям, щоб усе було згідно з законом.

— У такому разі, якщо дозволите, я теж зроблю маленький подарунок…

Але крім грошей давати більше було нічого. Незважаючи на велику нужду, старий аж ніяк не скидався на жебрака, тому Зулейха соромилася витягнути руку із сумки.

Коли настав час розлучатися, Зулейха раптом сказала:

— А ну ж бо, Баба-ефенді, пливімо з нами.

Старий подумав, широко посміхнувся на цей жарт, який і в мріях собі уявити не міг:

— Цому б і не поплисти?..

— Ви не пошкодуєте, що поїдете звідси?

Старенький знову посміхнувся і знизав плечима:

— А караван-сараї, дітласню та лазні ми на кого залисимо?

Цього разу втрутився Юсуф і сказав Зулейсі:

— Ви знаєте… Я думав цілком серйозно про те, про що ви сказали жартома. Мені здається, він чудово поладнає з іншими мешканцями особняка…

У Зулейхи серце затріпотіло в грудях, очі заблищали. Довго сперечатися з Баба-ефенді не довелося. Він навіть не запитував, куди вони їдуть; цей старенький з розкуйовдженим волоссям і бородою готовий був іти за ними, немов величезний вівчарський собака, що раптом втратив господаря.

Юсуф не сумнівався, що ця подія порадує всіх на «Ташуджу» і допоможе перебороти той невеселий настрій, який запанував на ньому в останні дні.

Старому виявилося нічого більше тут робити, речей у нього теж не було. Він лише сказав на пристані комусь, з вигляду схожому на вантажника:

— Синку… Я від'їздзаю… Передавай уклін моїм знайомим… Я їм більсе ніцого не винен…

Це означало, що всі справи були закінчені. Але коли старий, промовляючи «бісмілля»,[51] підібравши поли пальта, піднімався в човен, Зулейха розсміялася:

— Тільки одна умова. Ви не підніметеся на борт у цьому пальті і кепці… Я підшукаю вам щось на пароплаві.

Розділ двадцять п’ятий

На «Ташуджу» не довго сумували через лікареву смерть: всього декілька ночей не лунали музичні трелі музиканта з Сакиза, а команда рано розходилася спати.

Баба-ефенді, як був так і вклався у лікаревім пальті на ліжко в каюті, де заснув непробудним сном. Насправді це була каюта помічника капітана, і тільки з поваги до Юсуфа в ній було дозволено жити лікарю. Тепер же помічник капітана боявся переселитися в каюту, де недавно померла людина, тож за власним бажанням віддав її старому критянинові, інакше нещасний старий і мріяти не міг би про такі апартаменти.

Баба-ефенді був такий старий, що за своїм віком навіть лікарю в батьки годився. Але мав на диво міцне тіло й здорові, як замолоду, зуби. Зодягнувши Юсуфові штани і його ж спортивну сорочку без рукавів з глибоким коміром, він сновигав по пароплаву, мов залишена без нагляду вівчарка, і скрізь пхав свого носа.

Поводився Баба-ефенді мов справжній деребей. Не минуло і двох днів, як він почав утручатися геть у все, що відбувалося на борту «Ташуджу». Він прискіпувався до членів команди, повчаючи на кожному кроці всіх і кожного: то кока — як чистити картоплю, то капітана — віддавати накази.

Звісно, це дратувало команду, та він, миттю відчувши, що розізлив чергову жертву своїх прискіпувань, одразу ж відбувався жартами. Та ще й чудово розумів, що його старість — його й щастя, бо хто на такого зможе розсердитися. Тож усі поблажливо терпіли його витівки, навіть по-своєму полюбили дивного старигана.

Баба-ефенді мав гучний і різкий голос — дивний як для його старечого віку. Коли старий попоїсть, то голос йому стає ще голоснішим, а тоді на борту знайдеться, було, який-небудь бешкетник з команди і тихенько його про щось спитає. Ну, Баба-ефенді й відповість йому, гадає, що пошепки, а насправді рокотить на всю палубу, мов у трубу, і всі на борту за животи хапаються зо сміху.

А ще він на свій манір і з особливою грецькою вимовою читав мавалід,[52] що розважало не тільки всю команду, а й Юсуфа, тому повторювалося щоночі.

Та при цьому Баба-ефенді був надто запальним оповідачем і не терпів жодних заперечень. Раз почавши говорити, він уже не міг зупинитися і напускався на кожного, хто зауважував неточність його переповідань.

Попри те старий був тямущим і поштивим. Його навіть не розпестило Зулейшине аж надто поблажливе ставлення. Він ніколи не заходив на кормову палубу, вважаючи її забороненим місцем. А якщо туди конче потрібно було навідатися кому-небудь з команди, він за те шпетив його на всі заставки: «І сцо ти там забув, га, синку? Це сцо, хлів тобі? Не бацис, сцо жінка там?»

Тому дуже дивно було, коли Зулейха що-небудь хотіла йому сказати чи передати і підкликала до себе, а він дуже ввічливо їй відмовляв:

— Даруйте, ханум-ефенді, будьте ласкаві, просу до нас сюди, — і запрошував її на палубу під капітанським містком.

Юсуф підмітив цікаву річ:

— «Ташуджу» — просто пароплав переселенців з островів, — примовляв він, — від Міділлі до Кіпру, з кожного острова по мешканцю є… Лише з Криту бракувало, а тепер — повний набір.

Та для Баба-ефенді мало було лише представляти на кораблі Крит. Він повсякчас доводив, що Крит кращий за інші острови, намагаючись показати його панування, і одно повторював: «Та годі вам, неуки… їх і островами гріх назвати», сіючи таким чином розбрат на кораблі.

Одне тільки було прикро: маючи блискучу (як і зуби) пам’ять, розповідаючи з усіма подробицями про пригоди полковника Васоса[53] й дитинство Венізелоса,[54] зараз він усе ніяк не міг запам’ятати, куди й навіщо вони пливуть на цьому незнайомому йому пароплаві, і часом запитував Зулейху:

— Сказіть, будь ласка, ханум-ефенді, а куди ми все пливемо?.. І де се озеро? І я там зитиму?

Зулейха дивом дивувалася тій безтурботності, з якою цей старий по хвилинних роздумах пристав до незнайомих йому людей, не знаючи ні сном