Бернард Вербер - Її величність кішка

за художньою цінністю їй далеченько до «Плота Медузи» з усіма тими бідолахами, що, б’ючись в агонії, пожирають одне одного.

— Треба далі шукати мого сина і всіх врятованих.

Я розумію, навіщо потрібне мистецтво: воно тішить око, ба навіть спонукає думати, але, наскільки мені відомо, не рятує життя.

Ми сунемо мовчазними, просторими залами, коли-не-коли натрапляючи на тіла туристів — у них фотоапарати, — і охоронців — тих можна впізнати за уніформами й кашкетами. Я оминаю тіла, намагаючись не відводити погляду від картин на стінах.

Роман сповіщає: ми оглянули зали французького та італійського мистецтва, а тепер потрапили в зали, присвячені Єгиптові.

Тут усе як і скрізь: вітрини розбиті, скульптури перекинуті.

— Поглянь, твоя тезка, — привертає мою увагу Роман, вказуючи на статую з чорного каменю. — Це скульптура богині Бастет. Їй п’ять тисяч років.

Я приступаю ближче і бачу величаву кішку з людським тілом. Дрібничка, що впадає мені в око, змушує здригнутися: на чолі в неї вічко — тепер схоже маю і я.

Моєму зображенню п’ять тисяч років. Як це можливо?

Зі мною коїться щось дивне. Я вже співчувала, сміялась, журилась… та от мене проймає інше почуття — потужне і дотепер не знайоме.

Я відчуваю, як земля втікає мені з-під лап, голова йде обертом. Я непритомнію і падаю на підлогу.

Мої очі заплющуються.

Мій дух відлітає з музею, а перед очима постає інша картина.

Мої руки закінчуються долонями. Пальці всіяні перснями, на зап’ястках — масивні барвисті браслети.

Зі мною таке вже не вперше, та цього разу видіння наче реальніше.

У мене двоє грудей, вкритих тонкою тканиною. На ногах — сандалі. Переді мною — дві монументальні колонади, чорна й біла, за якими ницьма припадає людська юрба.

Торкнувшись пальцями обличчя, я відчуваю шерсть і вуса. Голова в мене досі котяча, але тіло… людське! Замість гнучкого хребта — пряма, наче здерев’яніла, спина. На місці Третього Ока я намацую на чолі коштовний камінь.

Аж тут мені сяйнуло, де я: у храмі Бубастіса п’ять тисяч років тому.

— Бастет! Бастет!

Я чую, як моє ім’я виспівує юрба, що молиться до мене.

Я здіймаю руку — всі замовкають. Тоді я промовляю:

— Друзі мої… Щойно зі мною трапилося неймовірне. Я була в трансі й бачила майбутнє: себе з друзями-людьми в музеї, що у якійсь північній країні, ген за морями. Я мала цілковито котяче тіло й звалася, як і нині, Бастет.

Натовпом прокочується шепіт.

— Я бачила місто Париж — його поки нема на світі, та колись воно постане. Там я реінкарную. Людська раса деградує, світ стане перед загрозою диктатури щурів. Ми з друзями спробуємо запобігти найгіршому.

Здається, єгиптяни третього тисячоліття до нашої ери вражені моїм видінням.

— Так, запевняю вас: настане час, коли владу над світом здобудемо ми — не люди. І здійснити цю революцію, забезпечити перехід влади від людей до котів, покликана я — чорно-біла кішка Бастет.

Відтак моє ім’я скандують ще голосніше:

— БАСТЕТ! БАСТЕТ!

Тепер я маю інформацію, якої мені бракувало. Місію врятувати світ покладено не на абикого, а на мене, бо я — стародавня богиня.

56. Синдром Стендаля

Таку назву синдром дістав через епізод у біографії французького письменника (1783–1842), а саме — емоційний шок, якого зазнав Стендаль під час подорожі до Італії 1817 року.

Там письменник відвідує базиліку Санта-Кроче у Флоренції — місті, що його називають колискою мистецтва Відродження, оглядає каплицю Нікколіні, де бачить картину «Зішестя Христа у Лімб» художника Бронзіно.

Його очі застилають сльози, серце вискакує з грудей, голова йде обертом — письменник заточується.

Зашпортавшись, намацує лавку, сідає. Щоб оговтатись, береться читати поему, та це не допомагає — навпаки: за його власними словами, текст ще дужче збурює почуття: красу барв доповнює краса слова.

Хворий Стендаль змушений лягти в ліжко.

Згодом він напише: «Мене наче охопив екстаз».

Сорок років потому англійська письменниця Вернон Лі описала схожі враження від споглядання «Весни» Ботічеллі: «Ця картина заволоділа мною — я зазнала неабиякої втіхи».

1979 року італійська психіатриня Граціелла Маґеріні дослідила й описала двісті аналогічних випадків ураження туристів синдромом Стендаля, коли вони перебували у Флоренції.

За її словами, відвідувачів так приголомшує глибина твору і геній митця, що вони впадають у транс. Хтось відбувається легким запамороченням, але трапляються навіть істеричні напади.

Найпоширеніші симптоми цього синдрому — спітнілі долоні, прискорене дихання, порушення зору, блювота, дрож, галюцинації, що нерідко супроводжуються затяжним безсонням.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

57. У полоні хвиль

Гадаю, те, якими ми станемо, закладено в нас іще до народження. Життя лише вказує шлях, запрограмований задовго до нашого першого подиху.

Коли ми забуваємо цю просту істину, вона являється нам завжди й скрізь — як сон, як знак, як передчуття.

Мені от щойно нагадали, що й до чого.

І то як живо!

Коли я розплющую очі, храм Бубастіса вмить тане, й коло Піфагора я бачу Анджело.

Я маю вже не руки, а лапи з кігтями, що їх можна втягувати й випускати; спина звично гнучка; груди, одяг, прикраси, сандалі — усе позникало.

Що це було?

Я й не здогадувалася, що мистецтво здатне так затуманити голову.

Завдяки цій скульптурі з чорного каменю я контактувала з самою собою — такою, якою була п’ять тисяч років тому. Я стріпую головою. Скільки часу минуло? Не знаю. Але без пам’яті я була довго — це вже напевно.

Анджело лизькає мені обличчя — видно, тішиться, що мама його не покинула. Я теж рада бачити сина живим-здоровим. Легенько відіпхнувши Анджело лапою — годі вже мене слинити, — я дивлюся поверх знайомих облич і не розумію, де ми.

Я бачу десятки стільців, вишикуваних у ряди перед товстими шибами, за якими міняється краєвид. Ми вже не в Дуврі.

— Ти як? — запитує сіамець.

— Де ми?

— На річковому трамваї, — пояснює Піфагор. — Ми вже добряче налякались, та коли збагнули, що ти просто знепритомніла — мабуть, від надміру емоцій, — потягли тебе з нами. Тоді прилетів Шампольйон — він знайшов утікачів у римському залі музею.

— Ну, якщо точно, то птаха примітив я. Та й подумав, що він поспішає до нас, — устряває Анджело. Мій син ніколи не вирізнявся скромністю: мовляв, усе хороше — це його заслуга.

— Тож ми кинулись до берега й сіли на єдиний трамвайчик з повним баком палива, — озивається Есмеральда.

Диви-но… І ця тут?

— Річковий трамвайчик? Що це?

— Такий собі оглядовий корабель для туристів,