Бернард Вербер - Її величність кішка

З-за котячих голів проглядає силует Романа — він коло стерна, на носі судна. Поруч стовбичить Наталі. Моя служниця приділяє мені дедалі менше уваги, що за інших обставин я, мабуть, поставила б їй у провину, але тепер не гніваюсь: коли вже її шури-мури з тим улюбленим самцем посуваються — можна й пробачити.

Піфагор треться носом об мій ніс.

— Тут колись був ресторан — ми надибали консервні бляшанки. Бідахи зголодніли, то хоч поїдять.

І справді — повернувшись праворуч, я бачу тарілки, повні якихось харчів світло-брунатної барви, що їх поглинають знайомі мені з острова Сіте коти й молоді люди.

— Скільки вціліло?

— 193 коти та 16 людей, — лунає вичерпна відповідь Піфагора.

Я відчуваю полегшення. Нарешті ми разом, живі-здорові, на швидкісному плавальному засобі, тікаємо геть від цього острова, що вже не схожий на рай, ані навіть на прихисток.

Я придивляюсь до супутників. Люди якісь щупляві, покалічені, бліді. Навіть у котів розкудлана шерсть, опущені хвости, випнуті ребра, сухі носи та стривожені погляди.

Багато поранених — наслідки прямої сутички з пацюками.

Такі вони — останні «вцілілі утопічної спільноти острова Сіте».

Анджело якийсь розбурканий. Негоже коту змалечку скуштувати жорстокості. Аби ж це не надто його травмувало. Хай там як, а погляд у нього бундючний та самовдоволений, аж інколи мені здається, наче він прикидається… мною. Втім, у лиху годину незле й носа задерти. Я розпитую далі:

— А матеріали з вантажівки?

— Романові вдалося перехопити її на південному березі. Коли ти була непритомна — ми перетягли на корабель усе необхідне для загороди й дирижабля.

Він веде вухом у бік накритої брезентом купи.

— Тепер ми маємо все для втечі й оборони, — додає Есмеральда.

Молодець Роман — ніколи не губиться.

— Що зі мною сталося? Чому я знепритомніла? — нарешті цікавлюся я.

— Мабуть, причина в так званому синдромі Стендаля. Витвір мистецтва — картина, музика, скульптура — будь-що — може спричинити транс і навіть зомління. Я прочитав про це статтю в ЕВАЗ, — хизується сіамець ерудицією.

Тож відповідь на це питання є в РЕВАЗ на моїй шиї. Піфагор тим часом веде далі:

— А що з тобою це трапилося саме перед скульптурою Бастет, гадаю, тут не обійшлось без дежавю — відчуття, ніби колись ти вже пережила точнісінько те саме.

Його правда — такий стан мені знайомий, але зомліла я вперше.

Аж тут Шампольйон, підлетівши просто до заскленої стелі, несамовито верещить.

— ЩУРИ! Тривога! Щури насуваються!

— Які такі щури? — недовірливо перепитує сіамець.

— Брунатна орда! Сунуть північним берегом. От-от наздоженуть!

— Наш корабель значно швидший, — зауважую я.

— Це так, але вічно плисти ми не можемо. Як зупинимось — вони й наспіють… доведеться битися, — втручається Есмеральда.

А цю не завадило б навчити гарних манер.

— Тоді все просто — не зупиняймося, — помізкувавши трохи, заявляю я.

— Теоретично це можливо, — нявчить сіамець. — Тоді ми дістанемося міста Гавр, що у гирлі Сени.

— Чудово, — відказую я.

— Я б так не сказав — там вони нас і заскочать.

— Тоді лишаймося на кораблі й пливімо далі.

— Річ у тім, що після Гавра буде вже не річка, а відкрите море.

— Хіба для моря наш човен уже не годиться? Пливе собі й пливе…

— Річкою — так. Але навряд чи плоскодонне судно впорається з океанськими хвилями. Нам потрібен кіль.

Не доберу, що він верзе, та мені зараз не до збагачення словникового запасу.

— Це противага, що не дає кораблю перехилитися в бурю, — пояснює сіамець, ніби читаючи мої думки.

Шампольйон усіляко вдає заклопотаність: розпушивши білого чубчика, знай шастає сюди-туди під заскленою стелею.

— Досі щури — попри чисельну перевагу — поступалися нам розумом; тепер ми, здається, нарівні, — нагнітає сіамець.

— Ти бачив, скільки їх? — питаю Шампольйона.

— Десятки тисяч, — відказує папуга, хитнувши головою. — Ще й такі здорові — більших я в житті не бачив!

Піфагор міркує:

— Побільшало їх, мабуть, через Тамерлана: той об’єднав щурячі зграї у велике військо; здорові — бо від пуза нажираються: кожна перемога — то для них наче бенкет. Сфінкс мав рацію, — глибоко зітхає сіамець. — Час на їхньому боці. Жінка, вагітна дев’ять місяців, народжує зазвичай одну дитину. Кішка виношує малят два місяці, у виводку — десь так із шестеро кошенят. І це супроти сімох пацюків, яких приносить самиця щура лише за двадцять один день вагітності. Здається, їх ніщо не спинить — так швидко плодяться.

— Але ж закони природи їм не обійти, — я намагаюся зберігати оптимізм. — Коли їжі замало, а конкурентів забагато, демографічна експансія автоматично вповільнюється, ба взагалі зупиняється.

— Тоді умови для них вкрай сприятливі: їжі досхочу, ніхто не переслідує. От вони й плодяться, — зауважує Есмеральда.

— Вони й до техніки дісталися: маленькі лапки з чотирма пальцями чудово надаються до користування Гаджетами. Тому цілком логічно: коли сидіти склавши лапи, пацюки, накинувши свої порядки, запанують над усіма видами, — додає сіамець.

За розмовою я поглядаю на Романа й Наталі: геть не свідомі небезпеки, що на нас чатує, вони й далі стовбичать на носі.

І чого це вони не кохаються? Хіба не розуміють: ідеться про виживання їхнього виду?

Одна думка не дає мені спокою.

Коли вже люди такі нікчеми — їм, певно, судилось вимерти, як динозаврам. Коли щури такі метикуваті — заступити людей покликані саме вони.

Що як майбутнє за гризунами? У такому світі запанує ієрархія, жорстокість: слабких переб’ють, сильні наганятимуть жаху.

Гадаю, перспектива не найкраща, та, мабуть, саме це нас і чекає — особливо тепер, коли у щурів упорядковане та строго організоване військо з тямущим ватажком на чолі.

58. Ієрархія у щурів

Вивчаючи здібності щурів до плавання, професор Дідьє Дезор, дослідник лабораторії поведінкової біології університету Нансі, помістив шестеро гризунів у клітку з єдиним виходом — у басейн. Дістатись годівниці з кормом можна було тільки вплав.

Невдовзі стало очевидно: щури й не думають шукати харчі гуртом, натомість у групі є чіткий розподіл ролей: двоє «експлуатованих», двоє «експлуататорів», «незалежний плавець» і «цап-відбувайло».

Двійко експлуатованих пірнали у воду по їжу, та коли повертались у клітку — змушені були впустити здобич у сутичці з експлуататорами. Лише наївшись досхочу, ті залишали добувачам якісь крихти. Самі експлуататори не плавали ніколи — харчувалися тільки з грабунку плавців.

«Незалежний плавець» — дужий гризун, здатний не лише добути їжу самостійно, а й захистити її від лап експлуататорів.

Нарешті, цапові-відбувайлу, що ні плавати, ні страхати експлуатованих не вміє, залишаються самі недоїдки.

Точно такий розподіл ролей виявили,