Бернард Вербер - Її величність кішка

біди, не розбіглась, а подалася на північ — винищувати інші народи. Спершу — водонапірна вежа, тоді — острів Сіте… тепер, либонь, рушили до Монмартра… Сили вони не розпорошують — вишколюють непереможну, ефективну армію.

Ми сторожко ступаємо, далі тримаючись котячих запахів-дороговказів.

Вони приводять нас до піраміди з прозорого скла. Дивно, здається, десь я вже бачила таку геометричну фігуру. За пірамідою — численні величні споруди.

— Ця старовинна будівля — резиденція людських правителів, як Єлисейський палац чи Версаль. Називається Лувр. З нього зробили музей — і то не абиякий, а найбільший у світі, — розповідає Наталі.

— А що таке музей?

— Це наче храм мистецтва.

Вже геть усе підбурює мене до розв’язання загадок мистецтва, гумору й любові. Всесвітня змова задля мого розвитку.

Ми заходимо в прозору піраміду. Спускаємося сходами, дістаємося зали з усіяною кількома людськими трупами мармуровою долівкою. Котячі запахи ще чути.

Вони тут проходили, це вже напевно.

— Анджело! — нявчу на все горло.

— Есмеральдо! Ми тут! Агов, де ви? — й собі підхоплює сіамець.

Сліди ведуть нас до вбиральні. З гармидеру, що там панує, ми розуміємо: втікачі помилися з милом, щоб приховати запахи. Мабуть, із намови обачної людини.

— Тепер ми вже точно їх загубили, — каже Піфагор.

— Лувр великий, але ми неодмінно їх знайдемо, — підбадьорює нас Наталі.

Ми тюпаємо храмом мистецтва, що виявляється ще одним лабіринтом, і то не легшим за метро — хай навіть із яскравішим освітленням і вищою стелею. Коридори за коридорами. Величезні зали.

Аж тут ми натрапляємо на грандіозне полотно, що, не знати чому, зацікавлює й вабить мене.

— Що це таке? — питаю Наталі.

— «Пліт Медузи», робота Жеріко, — відповідає за неї Роман.

Здається, для нього це якась особлива картина.

— Тут зображено людей, вцілілих після кораблетрощі у відкритому морі — вони порятувалися на дерев’яному плоту. Більшість загинула, решта взялися пожирати одне одного. Ця історія неабияк шокувала суспільство, надихнувши художника на написання картини.

Йдеться не тільки про відтворення реальної події: це полотно — алегорія, уособлення ймовірного майбутнього: людство на краю прірви, люди вбивають одне одного, щоб вижити.

Авжеж, світлини нашої планети свого часу мене приголомшили, та ось тепер я розумію: мистецтво покликане збурювати не тільки душу, а й розум.

Мені несила втамувати дрож — уявляю себе на купі дощок десь посеред моря, ще й без їжі. Я ціпенію, зачарована картиною. Що довше дивлюсь, то прекраснішою вона видається.

Художник Жеріко запав мені в душу — після Каллас, Вівальді, Баха.

— Як думаєш, коти можуть творити мистецтво як люди? — запитую Піфагора.

— Ти правда думаєш, що зараз слушний час для такої розмови?

— Ну вибач — просто подолати страх мені замало. Я бодай намагаюся мріяти. Коли не створити, не винайти власну, котячу, культуру — прогресу як так такого не сягнути, — глибоко вдихнувши, нявчу я. — Тим-то людей заступлять саме коти: нам мало просто вижити, мало помітити територію. Ми можемо перейняти в людей найкращі здобутки в царинах, на перший погляд, непотрібних, як-от мистецтво.

Здається, мої слова його зацікавили, тож я не вгаваю:

— Щоб керувати світом нарівні з людьми, колись нам і самим доведеться щось витворити: картини, скульптури чи музику.

А що відповісти він і не думає, я веду далі:

— Сподіваймося тільки, пацюки туди носа не пхатимуть — ще, диви, все поцуплять.

Так-так, визнаю: незвично балакати про мистецтво за таких скрутних обставин. Гадаю, моє несвідоме в такий спосіб вправно вивертається, аби тільки страх за Анджело не скував мою волю.

— І не забуваймо про науку. Нам потрібна котяча наука, — докидаю я.

Сіамець хитає головою. Мої слова, здається, нарешті таки поцілили в яблучко.

— Ми не можемо сліпо копіювати їхні технології — натомість маємо перехопити естафету й спробувати примножити набуті людьми знання, піднести їх на новий щабель. Щоб не починати з чистого аркуша, складімо спершу повний перелік здобутків і досягнень людства — тут велика енциклопедія котів і стане у пригоді.

Ми крокуємо музейними коридорами, наструнчивши вуса й намагаючись уловити найтонший запах, який міг би виказати присутність котів чи людей. Здається, Піфагор таки перетравив мою промову й нарешті готовий до діалогу:

— Котяче мистецтво — гаразд, але з чого почати?

— Як на мене, найперше — мистецтво розповідати історії… як воно називається, не пригадаю…

— Література.

— Отож, ми маємо створити котячу літературу. Крім енциклопедії, що міститиме всю корисну інформацію, напишемо історії — ну там герої, мандри й таке інше. Для початку можна розказати про те, що трапилося з нами, а там недовго й до…

— Міфології? — підказує Піфагор.

— Так, «міфології блаженства».

— То що тобі ближче, Бастет, — проза чи поезія?

І знов у словах цього нестерпного котяри мені вчувається іронія. Лише згадаю, як зневажливо до мене, та й загалом до кішок, ставились коти — враз накочує хвиля обурення.

Зацідила б йому у вухо, але стримуюсь.

— Я серйозно. Колись я напишу книжку про своє життя.

— І як ти це зробиш, дозволь поцікавитись? У нас і алфавіту немає.

— Спершу розповідатиму усно, тоді опаную людський алфавіт і все запишу. Або просто — комусь диктуватиму.

— Мрії — це прекрасно, та реальність така: ми — лише коти. У нас і рук немає. Як по-дурному занепала людська цивілізація! Куди нам із ними змагатися?

Я не відповідаю, але дедалі більш утверджуюся в думці, що світом керуватиме не той вид, який покаже міць та інтелект, а той, що оспіває ці чесноти в мистецтві. Я також розумію, що маю розширити своє уявлення про красу і вийти за межі суто котячого світогляду.

Ми кружляємо у лабіринті стін, завішаних сотнями полотен.

Аж тут лунає крик.

Це моя служниця. Ми підбігаємо до неї. Наталі ошелешено глипає на картину, де зображено жінку з двома чималими дірками замість очей.

— Хто це? — стривожено питаю Піфагора.

— Вони знищили найвідоміший мистецький твір за всю історію людства, — пояснює сіамець. — Цей понівечений портрет пензля Леонардо да Вінчі зветься «Джоконда». Очі повидирали — тепер на їхньому місці, як бачиш, самі дірки.

— Але… хто це зробив?

— То, мабуть, сталося за громадянської війни. Є люди, що їх хлібом не годуй — дай понівечити прекрасне.

Не второпаю, про що йому йдеться.

— Це так — картину попсували… та тут повно інших — роззуй очі. Нащо так побиватися через якусь річ?

— Ця була особлива. Її вважали найпрекраснішою картиною в світі, — пояснює Піфагор.

— І що на ній зображено?

— Жінку з напрочуд промовистим поглядом. Її усмішка випромінює спокій: вона ніби скинула камінь з душі.

Хай там як, а