Бернард Вербер - Її величність кішка

Йду серед руїн і трупів, аж поки не натрапляю на неї, вона коло тіла шаманки Патриції. Щури не пожаліли і її. Мабуть, голіруч відбивалася від гризунів, аж поки не задихнулась під їхньою масою. Тут і шаманські здібності не зарадили: очевидно, схилити ворогів до милосердя їй не вдалося.

Патриціє! Патриціє! Чи жевріє у цьому понівеченому тілі душа, чи зрозуміє вона моє телепатичне послання?

Та ні: гадаю, ця тілесна оболонка спорожніла. Наталі плаче — гірко, безутішно. Я підходжу й облизую їй щоки.

Дедалі краще розуміючи, що таке туга вкупі зі співчуттям, я примощуюсь ближче до неї і стараюся заспокоїти її муркотінням на частоті 24 герц.

Я знаю: попри нагальність пошуків мого сина й решти вцілілих, спершу я маю збалансувати наші енергетичні потоки — задля ефективності подальших дій.

Я бачу сльози на очах у моєї служниці, попалені будинки та — трохи далі — Вольфганга, що повзе до сховку. Мене проймає дивне відчуття: в очах ніби поколює.

Дурниці. Хіба ми, коти, вміємо плакати?

Мої повіки горять.

Ні, тільки не зараз. Не треба плакати. Не можна почуватися жертвою. Ніколи.

Це не «по-котячому». Це ми — хижаки. Це нас бояться.

В кутиках моїх очей бринить крапля.

Тіло мене зраджує.

Я не хочу жаліти себе. Та ось котиться друга сльоза. Для мене плач — ознака слабкості, проте, хоч як це дивно, — мені легшає.

Отож, як раніше зі сміхом, я не стримую це почуття, віддаюся йому.

Нічого не вдієш — я плачу, як людина.

Та поки з очей течуть сльози, я розмірковую над стратегічним планом. Не можна пускатися берега.

Тоді муркочу ще гучніше, щоб заспокоїти себе саму.

54. Муркототерапія

Слово «муркототерапія» 2002 року вигадав Жан-Ів Гоше, тулузький ветеринар.

Він помітив, що низькочастотне (20–50 герц) котяче муркотіння не лише має заспокійливу дію, а й сприяє відновленню зламаних кісток (вони зростаються втричі швидше) та розтягнених м’язів, а також — і то доволі суттєво — прискорює загоєння ран.

І справді, котяче муркотіння стимулює в людському організмі продукцію серотоніну, що відповідає за хороший сон і гарний настрій.

Ветеринар також виявив, що муркотіння знімає втому і допомагає організму акліматизуватися після перельоту.

На думку вченого, завдяки феромонам (молекулам запаху, що їх містить, зокрема, піт) коти відчувають, коли людині зле і, охоплені бажанням розрадити, починають муркотіти. Цей звук нейтралізує негативну енергію та покращує настрій. Котяче муркотіння стимулює виділення ендорфінів — гормонів, що дарують відчуття ейфорії (через рецептори, що їх називають «тільцями Пачіні»), а також своїми ультразвуковими хвилями впливає на продукцію інших гормонів (особливо кортизолу, природного знеболювального) та стовбурових клітин, завдяки яким відновлюються пошкоджені тканини організму.

Нині кінезітерапевти подеколи вдаються до муркототерапії, щоб лікувати запалення сухожиль, гамувати біль у спині та прискорювати відновлення кісток. Муркототерапію як лікувальний метод дедалі частіше застосовують у будинках для людей літнього віку. На думку Жана-Іва Гоше, унікальна звукова хвиля з котячого горла допомагає пацієнтам із першими ознаками психічних розладів зосереджуватися і формулювати думки.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

55. Лабіринт

Я певна, Піфагор бачив мої сльози.

Не знаю, що скажете ви, та, як на мене, емоції не завжди допомагають. Іноді лише забирають час.

Я прибічниця активних дій. Подумати можна й опісля.

Навіть так: я переконана, що дія, так би мовити, втішає дух, натомість порпання в собі тільки закручує у страхітливий вир, що неодмінно призводить до самозвинувачень.

Втім, це лише моя думка. Ви її поділяти не зобов’язані.

Злизавши сльози й стріпнувшись, я пропоную взятися до пошуків Анджело й решти вцілілих, які, за словами Вольфганга, втекли у метро.

Тож я й мої супутники — Піфагор, Наталі, Роман і Шампольйон — спускаємося східцями метро і доходимо до дверей, які встановили після історії з нічним нападом. Їх замкнено на цифровий замок: це полегшує справу.

На щастя, цифр щури поки що не розрізняють.

Ми поринаємо в темний тунель. Наталі й Роман підсвічують дорогу смартфонами. Я сторожко скрадаюся на запах котячих і людських слідів.

Вони зовсім свіжі.

Останні аромати наших побратимів і посестер.

Пильнуючи найменший порух, я нашорошую вуса.

Ми йдемо вперед і відчуваємо сторонній запах — не котячий.

Тут були щури.

Мабуть, і зараз є.

Женуться за втікачами?

Покладаючись на самий лише запах, ми просуваємося чорним лабіринтом метро. І знову я передчуваю: щось мусить трапитись.

Здається, щури от-от вигулькнуть. Якщо на нас наскочать — утікати нікуди. Я це чудово усвідомлюю.

Що далі — то сильніше щурячий запах б’є у ніздрі. Я не наважуюся спинитись — не хочу, щоб мене мали за боягузку.

Раптом чую згори якийсь посвист. Зупиняюся.

Пацюки?

Знову той самий звук. Я вже ладнаюся до битви, аж тут посвист обертається на шурхіт крил.

Хмара із сотень кажанів випурхує просто над нами.

Ми далі прямуємо підземними тунелями. Затхлий сморід стічної води, що пробивається з-за ґраток каналізаційних люків, паморочить нам голови.

— Не відставай! — повертаюся до сіамця.

Він хоч і легкодух — у разі нападу прикриє. А поки щури випускатимуть з нього кишки, я встигну втекти.

— То я тобі не байдужий? — озивається Піфагор.

Аж тут мене збентежує якийсь химерний звук: Наталі наскакує на ціле море тарганів. Люди верещать з переляку; відбившись, ми стрілою летимо просто вперед.

Ненавиджу тарганів. Ненавиджу метро. Ненавиджу цю хвилину.

Нарешті ми добуваємось до виходу. Обтрушуємося, скидаючи застряглих у шерсті паразитів.

Треба заспокоїтись, я сильна. Я нічого не боюся. Я королева Бастет, Її Величність, я стою біля початків нової цивілізації.

— Ми перетнули рукав Сени, — каже Наталі. — Це станція Шатле. Запахи втікачів ще чути, Бастет?

— Сюди! — відказую, принюхавшись до виходу з метро.

Нарешті ми вибираємось на поверхню. Світло. Шампольйон випурхує першим: не терпить темряви й тунелів, де не може літати.

Я біжу підтюпцем, нашорошена й пильна — тільки б не втратити запахи-орієнтири. Піфагор дріботить трохи позаду.

— Вулиця Ріволі, — мружачись, повідомляє моя служниця.

Це довга вулиця з потрощеними будівлями. Просто по центру — кістяки автівок, звідки де-не-де проглядають людські скелети.

Ми рушаємо далі.

Йдучи на звук, підіймаємося вулицею Ріволі, аж поки перед нами не постає якась велична будівля — просто-таки Версальський палац.

Добряче принюхавшись, я чую запах — така собі суміш Есмеральди й Анджело. Певно, вони тут проходили. А от щурами геть не пахне.

— Чому щурів немає, як гадаєш? — запитую Піфагора.

Сіамець, вочевидь, і собі сушив над цим голову:

— Мабуть, брунатна орда, накоївши