Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

потім, перевертаючи на себе тацю з тортом, завалився на підлогу поруч з підстреленою Чайкою-Даною, на атласній сукні якої розквітали чорні квіти смерті.

Зірки кіно- та шоу-бізнесу накинулися на місиво з продюсера та бісквітів, хапаючи те їдло з підлоги просто руками. Ті, у кого не вистачало сили пробитися до епіцентра вакханалії, намагалися дотягнутися до писків своїх колег, аби підчепити пальцями бодай кілька молекул чарівного їдла.

Усі, кого я знав ледь не з дитинства, ким захоплювався і кого боготворив, неначе збожеволіли, втрачаючи людську подобу. Маски було скинуто.

Весь світовий бомонд виявився лише ласим до крові та елітних ласощів звіринцем.

Глава п’ята

І раптом страшний удар струснув пароплав.

Враження було таке, наче «Титанік» напоровся на підводну скелю.

Я гепнувся писком об підлогу, вмить злетівши з барного стільця, всівся на дупу і поїхав уперед під акомпанемент дзеленчання посуду та важкі хлопки пляшок, що з барної шафи та полиць сипалися на підлогу в мене за спиною.

Переляку майже не було, бо я заздалегідь встиг пригадати історичні факти, згідно з якими, до шлюпок, на яких рятувалися пасажири першого класу, простим громадянам було не підступитися. Тому ледве тримаючи баланс, вирушив на палубу, аби вхопити рятівне коло, яке запримітив ще тоді, коли ми з Даною сиділи в шезлонгах.

Та де там. Дорогу мені перегородили бикуваті Томаси, що, враз скинувши театральні лівреї та клоунські перуки, перетворилися на справжніх гангстерів із Гарлема.

Я завжди здогадувався, що негри, яких сучасне суспільство політкоректно іменує «афроамериканцями», насправді тільки чекають слушного часу, аби витолочити усіх білих. Тепер це називається модним терміном «зворотний расизм». У будь-якому разі вони сильніші, агресивніші та витриваліші за нас. Подальше дійство під назвою «Катастрофа на „Титаніку“» супроводжується музикою в стилі ганстер-репу, який суворо начитує Тупак Шакур:

Йобане біле гівно,

Що ти про себе думаєш?

Гадаєш, літаєш у космос

І винайшло ліки від СНІДу?

Та ми їбали тебе в рот,

Гунявий нащадок європейських сифілітиків!

Дупа твоя більше не править світом,

В якому немає місця жалю і слабкості.

Тільки найжорстокіші перемагають тут!

Ті, хто не вміє рюмсати і просити у бога милості,

Ті, хто бере до рук зброю

І вправно нею користується.

Чорна шкіра — ознака вищої раси,

Серед якої нема місця

Блідолицим вилупкам та їхнім жирним самкам!

Бог любить сильних,

І слабих карає їхніми руками!!!

Ну, це такий дослівний переклад пісеньки, яка лунає звідусіль. Не чули? Послухайте... А вже потім щось кажіть про расову нетерпимість.

І ось стою я перед цією шеренгою дебелих афроамериканців, озброєних найсучаснішими моделями «Сміт і Вессон», з яких вони вправно пристрелили мою подругу, і почуваюся безпорадною комашкою.

За їхніми спинами вмощуються у човни Брюс Вілліс і Демі Мур, Джон Траволта, Ума Турман і Тарантіно з Джульєтт Льюїс.

— Хей, містере Шварценеґґер, — вимахую я рукою Арні, — врятуйте мене! Ви стільки разів рятували людство. То замовте про мене слівце перед цими озброєними гевалами. Хай пропустять мене до вас... Ви — мій кумир!

— Ай’л бі бек (Я повернуся.), — підкреслено театрально каже мені це накачане чмо, ну точнісінько, як у фільмі про Термінатора. — Аста ла віста, бейбі!

Таки Дана була права. Це тільки в кіно артисти мужні і непереможні, а в житті — конкретні гандони і підараси!

Не знаю, як так вийшло, що всі світові селебрітіз ураз опинилися по той бій кордону. Я бачу, як рятуються у човнах з потопаючого «Титаніка» гурти «Кемікл бразерз», «Оазис», «Продіджи». Відпливає Тіна Тернер з усією своєю командою та балетом. Брюс Спрінґстін та Джо Кокер подають рятувальні жилети Леонарду Коєну та Лайзі Міннеллі. В одному човні опиняються Мілош Форман, Андрон Михалков-Кончаловський, прихопивши за компанію Кустурицю та підстаркуватого вже Поланського. Дівчата зі «Спайс герлз», об’єднавшись із хлопцями з «Бекстрит бойз» та «INSX», надувають великого плота.

А по цей бік — відчай, страх та метушня. Хоча теж трапляються відомі обличчя. Ось, приміром, праворуч колись дуже модна, а тепер забута Пола Абдул щось кричить, розмахуючи руками разом з Танітою Тікарам. Я їх завжди плутав. Патрісія Каас із плюшевим ведмедиком та Крісом Норманом — солістом гурту «Смоукі». Він, до речі, виявляється, хлопець, хоч куди! Тягне за собою величезну канапу. Шубовсть її за борт і сам за нею... Цей точно випливе самотужки. А от Патрісію береться рятувати Ален Делон, що, прорвавшись крізь кордон, вимахує перед афроамериканцями якимось папірцем, і таки протягує колежанку в рятівне коло щасливчиків.

«Треба діяти, — пульсує у мозку думка. — Але як?»

Раптово підсвідомість видає неординарне рішення.

— Хей, друже, — лагідно питаю я у негра, чиє обличчя стовбичить прямо переді мною. — Звідки були твої предки?

— З Луїзіани, — шамкає він товстими губами.

— А ще раніше?

— З Берега Слонової Кістки.

— О, це там, де португальці міняли золото на дешеві буси і люстерка?

— Ну, колись міняли, а що? — белькотить бурмило.

— Так ти, певне, теж любиш усе яскраве: штучне золото, стрази, леопардові тканини та зміїну шкіру?

— Ну, люблю, а тобі що?

— А якщо я тобі принесу повні жмені кольорового скла та люстерок, ти пропустиш мене до рятувальних човнів?

Напружене низьке чоло Томаса потроху гладшає.

— А що, правда принесеш? — питає він, хитро примруживши червоне око.

— Зуб даю!

Він нахиляється до мене всім тілом. Я навіть відчуваю тваринний, мускусний запах його потових залоз, що пробивається крізь модний спортивний дезодорант.

— Три кілограми коштовностей, і ти опиняєшся у мене за спиною... — гарячим шепотом дихає він мені в обличчя.

— Не проблема. Зараз буде!

Пробиваючись крізь натовп у зворотному напрямку, я через кілька хвилин знову опиняюся у великій залі.

Ошалілі люди зривали з вікон важкі портьєри, набивали їх подушками, зв’язували дротами електропроводки, лаштуючи хоч якісь плавзасоби. Але я чимдуж чкурнув до барної стійки, за якою сподівався надибати гори товченого скла. Там дійсно того добра було повно.

Ухопивши дивом уцілілу пляшку ямайського рому, я щосили жбурнув її у дзеркальну вітрину, що сріблястим водоспадом рухнула вниз. Піднявши з підлоги совок для льоду, я почав насипати скляні та дзеркальні скалки в мідяне сміттєве цеберко. Набравши повне, вирушив назад.

Пароплав стрімко занурювався під воду. Мої конкуренти кидалися за борт, ухопивши