Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

Безперечно, Дафу подумав, що мене слід поставити на місце. Адже своїм запитанням я кинув йому виклик. Авжеж кинув – як ото кидають пробний камінь. Я збагнув, що припустився помилки. Він дав мені це зрозуміти, але дуже делікатно й ухильно.

– Нам щастить, – сказав він. – Немає сумніву, що це справді реальний факт. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки послідовно це підтверджується.

– То ви певні, що дощ сьогодні буде? – запитав я, єхидно осміхнувшись.

Він відповів дуже лагідним голосом:

– Я бачив, як у такі самі дні, як оце нині, надвечір збирався дощ. – І провадив: – Гадаю, що я можу зрозуміти ваші сумніви. Адже арнюї видалися вам людьми добрими й привітними. Вони справили на вас те саме враження, яке часто справляють на чужинців. Зрештою, Ітело – мій найближчий друг, і ми були з ним поруч за таких життєвих обставин, які споріднюють людей. Я знаю, які чесноти привабили вас у арнюях. Великодушність. Лагідність. Доброта. Це чесноти справжні, невдавані. Тут я з вами цілком і повністю згодний, пане Гендерсон.

Я підпер кулаком підборіддя і втупив погляд у небо, коротко засміявшись і подумавши: «Святий Боже! Яку людину довелося мені зустріти так далеко від дому». Атож, мандрувати корисно. Світ – це той-таки розум, повірте мені. Подорожувати світом і подорожувати в думках – те саме. Я давно про це здогадався. Те, що ми називаємо реальністю, – насправді наше уявлення про неї. Мені не слід було зчиняти ту сварку з Лілі, коли я стояв над нею в нашому подружньому ліжку й горлав, аж поки Райсі опанував страх і вона втекла з дитиною. Я тоді заявив, що в мене кращі взаємини з реальністю, ніж у неї. Так, так, так. Світ фактів – це реальний світ, реальний і незмінний. Тут ідеться про суто фізичні властивості, які вивчає наука. Але ж існує і сфера уяви, де ми творимо, творимо й творимо. Коли ми ходимо своїми тривожними шляхами, ми впевнені, що нам відомо, де вона, реальність. І я казав Лілі правду, до певної міри. Я знав, я справді знав реальність краще, ніж вона, безперечно, краще, але я знав її лише тому, що то була моя, власна реальність, де все текло, плинуло й повнилося моїми уявленнями; так само, як реальність Лілі була наповнена її уявленнями. О, яке одкровення! Істина явилася мені в своїй первісній суті. Мені вона явилася, Гендерсонові!

Цареві очі дивилися в мої очі й світилися такою мудрою проникливістю, аж я відчув, що він, якби захотів, міг би й заглянути мені в саму душу. Він міг би обстежити її й дослідити. Я це відчував. Та оскільки я невіглас і неук у вищих матеріях – у вищих матеріях я неосвічений початківець через свою шалену вдачу, – то не знав, чого мені сподіватися. Одначе у світлі очей царя Дафу я зрозумів, що, підірвавши загату ставка, я не втратив свого останнього шансу. Ні, панове. Ні в якому разі.

Хорко, царський дядько, тим часом шикував процесію. Над стінами палацу здіймалося виття та гамір, здатне заглушити які завгодно звуки, що їх мені траплялося чути і що вихоплювалися зі смертних горлянок та легень. Але щойно запало тимчасове затишшя, цар сказав:

– Мені неважко здогадатися, пане мандрівнику, що ви заповзялися здійснити якусь надзвичайно важливу місію.

– Це правда, величносте. Правда на всі сто, – відповів я і вклонився. – Інакше я міг би зоставатись у своєму ліжку й роздивлятись атлас із малюнками або слайди камбоджійських храмів. У мене їх повен ящик.

– Чорт забери! Саме це я й мав на увазі. – сказав він. – Отже, ви залишили своє серце в наших друзів арнюїв. Безперечно, люди вони чудові. Я навіть замислювався, в чому тут причина: в оточенні чи у їхніх внутрішніх чеснотах. Я схильний надавати перевагу вродженій суті, а не тій, що утворюється внаслідок виховання. Бувають хвилини, коли мені дуже хочеться зустрітися зі своїм другом Ітело. Багато я віддав би, аби тільки почути його голос. На жаль, відвідати його я не можу. Мої царські обов’язки… Я мушу заощаджувати свою силу… Добро вражає вас у саме серце, чи не так, шановний гостю Гендерсон?

Сонячні промені спалахнули якось по-особливому яскраво, мої очі мовби затулило золотими кружальцями. Геть засліплений, я кивнув головою і сказав:

– Так, ваша величносте. Без брехні. Якщо це справжнє добро. Добро, чисте перед Богом.

– Атож, я розумію ваші почуття щодо цього, – промовив він з дивною, майже тужливою лагідністю в голосі.

Я ніколи не повірив би, що колись почую такі речі хай там від кого, а тим паче від цього чорношкірого в пурпуровому крислатому капелюсі, прикрашеному людськими зубами, який розлігся в царському гамаку, дивлячись на мене величезними, лагідними, загадковими очима, ледь забарвленими в червоний колір, і всміхаючись товстими рожевими губами.

– Кажуть, – провадив він, – що зло часто видається дуже ефектним, що воно наполегливе й хвалькувате і впливає на розум сильніше, ніж добро. Але я так не вважаю. Можливо, це правда, коли йдеться про звичайне добро. Зрештою, на світі живе багато приємних людей. О, так. Їхня воля велить їм творити добро, і вони його творять. Яка ординарність! Усе зводиться до простої арифметики: «Я не зробив отого, того й того, що мені звеліли зробити, і я зробив оте, оте й оте, чого мені не дозволяли робити». Це навіть не можна назвати життям. Вдаватися до такої бухгалтерії просто гидко. Я стою на протилежних позиціях, а саме: добро не може бути наслідком зусиль чи боротьби. Коли добро величне й благородне, воно підноситься над усім. І тоді воно, шановний гостю Гендерсон, куди ефектніше за найефектніше зло. Воно пов’язане з натхненням, а не з боротьбою, бо там, де людина бореться, вона гине, і хто підійме меч, той від меча й поляже. Занудна людина творить нудне добро – і геть нецікаве. Там, де чоловік воює і трудиться, можна знайти тільки мертве свідчення затрачених зусиль і нічого більше.

– О царю Дафу, о ваша величносте! – вигукнув я палко й радісно. Слова, які він сказав мені, напівлежачи в гамаку, схвилювали мене до глибини душі. – Ви знаєте царицю арнюїв Віллатале, жінку, прилучену до тайнощів сумутності? Вона тітка Ітело, ви, мабуть, чули. Вона обіцяла