Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

він ро­зу­міє під тим: бре­ше одіж? Хі­ба ж він не вуг­ляр­чук? Ну, але ко­ли ні, то хто ж він та­кий? Пів­го­ло­вок, пів­го­ло­вок, та й го­ді!»

«Пречудна дів­чи­на,- ду­мав сам со­бі Гот­ліб,- а яка гар­на, а яка чем­на! І з прос­тим вуг­ляр­чу­ком за­го­во­ри­ла! Але що во­на ро­зу­мі­ла під тим: до­ма ме­не по­ба­чиш! Чи се зна­чить: при­ходь? Ех, ко­би ме­ні уб­ра­ти­ся в що по-людськи! Ну, але тре­ба ста­ра­ти­ся!»

З та­ки­ми дум­ка­ми Гот­ліб поп­лен­тав­ся до своєї вуг­ля­р­сь­кої но­ри.

 

 

 

Минуло кілька не­діль. Ціл­ко­ви­та, нес­по­ді­ва­на ти­ша нас­та­ла в Бо­рис­ла­ві. Жи­ди, кот­рих не­дав­ні гріз­ні ру­хи ро­біт­ни­ків чи­ма­ло-та­ки бу­ли на­ля­ка­ли, те­пер зов­сім зби­ли­ся з пан­те­ли­ку, не зна­ли, на яку сту­пи­ти і що о тім ду­ма­ти. Прав­да, бу­ли між ни­ми та­кі, кот­рі смі­яли­ся з ці­ло­го наг­ло­го ру­ху і наг­ло­го вти­шен­ня, твер­ди­ли, що вже по всьому, що гої так, як пус­тий ві­тер: по­шум­лять, по­шум­лять, а до­щу не на­же­нуть, і що те­пер, ко­ли во­ни знов зро­би­ли­ся м’які та по­дат­ли­ві, по­ра знов на­да­ви­ти на них твер­дою ру­кою, по­ра виг­на­ти у них охо­ту до вся­кої буй­нос­ті. «Гой лиш пе­че­ни­й доб­рий! - го­во­ри­ли во­ни.- Ти йо­му дай по­лег­кість, а він со­бі по­ду­має, що се йо­му так і на­ле­житься, і бу­де со­бі чим­раз більше роз­би­ра­ти, як той кіт на ре­ше­ті». Тільки в не­нас­тан­нім при­тис­ку, в не­нас­тан­ній пог­ро­зі прив­читься він до пос­лу­ху, до по­кір­нос­ті, до пильнос­ті та точ­нос­ті, ста­неться він, як лю­бив го­во­ри­ти Ле­он Гам­мерш­ляг, «чо­ло­ві­ком, спо­сіб­ним до ви­щої культу­ри». І всі бо­рис­лавські предп­риємці зго­ди­ли­ся на те, що те­пер, ко­ли роз­бур­ха­на хви­ля ро­біт­ницько­го ру­ху рап­том при­тих­ла, тре­ба з под­вій­ною си­лою на­да­ви­ти на не­по­кір­них,- хоть не всі предп­риємці го­ди­ли­ся на той пог­ляд, що хви­ля то­та піс­ля наг­лої бу­рі зов­сім і око­неч­но утих­ла, уляг­лась, ус­по­коїлась. Ні, де­які, а особ­ли­во Іцик Ба­ух, упер­то обс­та­ва­ли при тім, що се за­ман­ли­ва, по­верх­ня ти­ша, ти­ша пе­ред страш­ною бу­рею, що імен­но тої ти­ші і тої уда­ної по­кір­нос­ті тре­ба їм най­дуж­че ля­ка­ти­ся, бо се знак, що бунт ро­біт­ницький, будь він який-будь, уло­же­ний і сильно зор­га­ні­зо­ва­ний і ро­біт­ни­ки, без сум­ні­ву, ору­жаться до нього, а тільки таємність і без­шум­ність їх по­чи­нань свід­чать о тім, що во­ни щось по­га­но­го ма­ють на дум­ці і що роб­лять се сис­те­ма­тич­но, по­ряд­но і не­нас­тан­но. І всю­ди, де тільки зій­шли­ся предп­риємці: чи то на ву­ли­ці слу­чай­но, чи то де в світ­ли­ці на яку на­ра­ду, всю­ди Іцик Ба­ух не пе­рес­та­вав ос­те­рі­га­ти то­ва­ри­шів о не­без­пе­ченст­ві, не пе­рес­та­вав на­мов­ля­ти їх до то­го, щоб уда­ли­ся до ста­рост­ва в Дро­го­би­чі і про­си­ли о за­ряд­жен­ні ост­ро­го слідст­ва або хоч о прис­лан­ні сильно­го пос­те­рун­ку жан­дар­ме­рії на по­бут до Бо­рис­ла­ва. І хоть в ос­но­ві ніх­то ні­чо­го не мав про­тив то­го, хоть уся­кий, пев­но, й рад би був ма­ти в кож­дій хви­лі на свої ус­лу­ги жан­дар­ме­рію для охо­ро­ни пе­ред своїми влас­ни­ми ро­біт­ни­ка­ми і для зат­верд­жен­ня всіх роб­ле­них їм кривд уря­до­вою пе­чат­тю,- але на по­дан­ня со­бор­ної просьби якось не мог­ли зіб­ра­ти­ся. Чи то по­ра та­ка бу­ла га­ря­ча та обез­си­лю­юча, чи то зви­чай­на у на­ших лю­дей - будь во­ни жи­ди чи хрис­ти­яни - не­дос­та­ча іні­ці­ати­ви в ді­лах гро­мадських, в ді­лах, ви­хо­дя­чих по­за об­сяг єди­нич­них, при­ват­них ін­те­ре­сів, чи, мо­же, пе­ре­ко­нан­ня, го­лос­но вис­ка­за­не Ле­оном, що пре­цінь уряд сам по­ви­нен дба­ти о без­пе­ченст­во предп­риємців в Бо­рис­ла­ві, бо на те він і є пос­тав­ле­ний, до­сить, що бо­рис­лавські жи­ди сим ра­зом якось не здо­бу­ли­ся на те, щоб уда­ти­ся до влас­ті, а на­віть щоб до­нес­ти їй о тім, що зна­ли про не­дав­ній ро­біт­ницький рух. А ще ж, без­пе­реч­но, й наг­ле вти­шен­ня то­го ру­ху від­ня­ло у них пря­му при­чи­ну до та­ко­го кро­ку. О чім до­но­си­ти до влас­ті? Що має то­та власть слі­ди­ти? Що пе­ред кілько­ма не­ді­ля­ми по­ка­зу­ва­ли­ся не­по­ко­ячі об’яви яко­гось ро­біт­ницько­го ру­ху, кот­рі швид­ко щез­ли? Чо­му ж не до­не­се­но о них впо­ру? Так ці­ле те ді­ло й зам’яло­ся, по­ки нес­по­ді­ва­ний і до­сить таємни­чий слу­чай не роз­бу­див жи­дів з їх ос­па­лос­ті, мов наг­лий гро­хіт гро­му з не­ве­лич­кої тем­ня­вої хма­роч­ки.

Не тре­ба, ба­читься, й ка­за­ти, що ці­лий той наг­лий по­во­рот від шу­му до ти­ші і по­кір­нос­ті був ді­лом на­ших поб­ра­ти­мів, під­ня­тим імен­но в тій ці­лі, щоб зми­ли­ти і ос­ла­би­ти чуй­ність та пі­доз­рін­ня жи­дів. Бе­сі­да Іц­ка Ба­уха, кот­ру по­чув був Сень Ба­са­раб, пе­ре­ко­на­ла поб­ра­ти­мів, що жи­ди мо­жуть їм ба­га­то заш­ко­ди­ти, ба й роз­би­ти при по­мо­чі на­чальства все ді­ло, ко­ли во­но бу­де вес­ти­ся так, як до­сі, яв­но та шум­но. От во­ни й по­ча­ли уго­во­рю­ва­ти всіх - при­тих­ну­ти до по­ри, по­да­ти­ся, при­да­ви­ти в со­бі бур­ли­ві чут­тя гні­ву і ра­дос­ті, по­ки не прий­де по­ра. Ве­ли­ко­го тру­ду сто­їло се поб­ра­ти­мів, по­ки їм уда­ло­ся штуч­но при­ти­ши­ти бу­рю і дер­жа­ти її не­мов­би на при­по­ні, щоб во­на де-не­будь за пер­шим товч­ком не ви­бух­ла пе­ред ча­сом. Ве­ли­ко­го тру­ду стоїло се і дер­жа­ло їх в не­нас­тан­ній бо­яз­ні, що ось-ось мо­же ви­бух­ну­ти що­-не­будь та­ке, що жи­дам не пош­ко­дить, а ро­біт­ни­ків зра­дить і ро­зіб’є. Тільки один був спо­сіб га­му­ва­ти лю­дей, а імен­но той, що поб­ра­ти­ми обі­цю­ва­ли їм, що та­ким спо­со­бом скор­ше прий­де «по­ра». Але як не­без­печ­ні і дво­січ­ні бу­ли то­ті обі­цян­ки, се ду­же доб­ре зна­ли поб­ра­ти­ми. Ад­же ж та­ки­ми обі­цян­ка­ми во­ни пря­мо го­то­ви­ли нев­да­чу свой­ому ді­лу. Бо від­ки ж во­ни візьмуть средст­ва за­ча­ти змо­ву справ­ді так швид­ко, як би сього ба­жа­ло­ся терп­ля­чо­му на­ро­до­ві? Гро­шей до­сі впли­ло звиш ві­сім­сот рин­сь­ких до го­лов­ної ка­си,- вклад­ки по­ки що пли­ли ще пра­вильно, але жи­ди по­ча­ли на­но­во і ще ту­гі­ше да­ви­ти, ніж по­пе­ре­ду, і тре­ба бу­ло на­ді­яти­ся, що вкла­док швид­ко ома­ліє і що в част­ко­вих ка­сах бу­де му­си­ла ли­ша­ти­ся більша часть гро­шей на за­по­мо­ги для пот­ре­бу­ючих, хо­рих і без­ро­біт­них. А в та­кий спо­сіб кільки-то ще мі­ся­ців по­тяг­не, по­ки на­бе­реться пот­ріб­на су­ма! А ко­ли так, то й за­мі­ре­на вій­на не змо­же по­ча­ти­ся швид­ко, і ро­біт­ни­ки поч­нуть сум­ні­ва­ти­ся о своїй си­лі, і за­пал їх ос­ти­не, і все про­па­де. Або ко­ли ні, то розд­раж­не­ний на­род ви­бух­не зав­час­но, ви­бух­не без ла­ду і без пев­ної ці­лі, прот­ра­тить си­лу дар­ма, а за­мі­ре­не ді­ло все-та­ки про­па­де.

А вже сли ко­го му­чи­ли і гриз­ли та­кі дум­ки, то, пев­но, най­більше Бе­не­дя. Ад­же ж ді­ло се - то бу­ло йо­го кров­не ді­ло, вист­ра­да­не ти­сяч­ни­ми му­ка­ми і тру­да­ми, опо­ви­те в блис­ку­че про­мін­ня на­дії. Ад­же ж в тім ді­лі - він чув се ви­раз­но - ле­жа­ло те­пер все йо­го сер­це, всі йо­го си­ли, все йо­го жит­тя. Він не знав, не ба­чив ні­чо­го по­за