Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

не пе­ре­да­ла?.. О, се мо­же бу­ти,- я знаю, який він зах­лан­ний на ті гро­ші!.. Але ні, ні, се не мо­же бу­ти! Він ду­має, що ме­не не­ма, він як­би знав, за­раз би ста­рав­ся ме­не заг­на­ти до­до­му, як за­губ­ле­ну ско­ти­ну. Але че­кай со­бі тро­ха! То­ді вер­ну, як ме­ні схо­четься, по­муч­ся тро­ха!»

Бідний Гот­ліб! Він і справ­ді га­дав со­бі, що Гер­ман не зна­ти як му­читься йо­го неп­ри­сут­ніс­тю!

Але дар­ма бу­ло Гот­лі­бо­ві лю­ти­тись і гро­зи­ти,- все те не мог­ло на­пов­ни­ти йо­го ки­ше­ні гріш­ми. Дум­ки йо­го по­во­лі чи по не­во­лі му­си­ли вспо­коїти­ся і пе­рей­ти на дру­гі пред­ме­ти, а імен­но - на пред­мет йо­го лю­бо­ві. Вчо­ра до­пер­ва він діз­нав­ся від слу­ги її батька, кот­ро­го прис­лі­див в не­да­ле­кім шин­ку і з кот­рим при ке­лиш­ку го­ріл­ки зав’язав зна­комст­во, що отець її - ду­же ве­ли­ка ри­ба, один з пер­ших ба­га­чів в Бо­рис­ла­ві і в Дро­го­би­чі, що пе­ред дво­ма лі­та­ми заїхав сю­ди з Від­ня, бу­дує ве­ли­кий і пиш­ний дім, на­зи­вається Ле­он Гам­мерш­ляг, удо­вець, і має тільки од­ну доньку, Фан­ні. До­нь­ка те­пер поїха­ла чо­гось до Льво­ва, але завт­ра має вер­ну­тись. Дів­чи­на ду­же доб­ра, ла­гід­на і лад­на, і отець та­кож ду­же доб­рий па­ни­ще. Опо­ві­дан­ня то­то ду­же вра­ду­ва­ло Гот­лі­ба. «Зна­читься, во­на рів­на ме­ні, мо­же бу­ти моя - му­сить бу­ти моя!» - се бу­ло все, що при­хо­ди­ло йо­му на дум­ку, але й сього бу­ло до­сить, що­би зро­би­ти йо­го щас­ли­вим. З не­те­р­п­ляч­кою до­жи­дав він то­го завт­ра, що­би по­ба­чи­ти її. Зра­зу він ду­мав спра­ви­ти со­бі одіж, від­по­від­ну до йо­го ста­ну, що­би по­ка­за­тись їй в як­най­ко­рис­ні­шім світ­лі. Але тут на­раз прий­шла нес­по­ді­ва­на пе­реш­ко­да - ма­ти не да­ла гро­шей. При­хо­ди­лось зуст­рі­ча­ти її в по­га­нім вуг­лярськім шма­т­ті, кот­ре Гот­лі­бо­ві ні­ко­ли не бу­ло так не­на­вис­не, як імен­но ни­ні.

Скоро світ Гот­ліб узяв у ки­ше­ню тро­хи хлі­ба і по­біг за мі­с­то, аж геть по ко­нець Зад­вір­но­го пе­ред­міс­тя, на стрий­сь­кий гос­ти­нець, кот­рим ма­ла над’їха­ти Фан­ні. За­ліз­ни­ці ще то­ді не бу­ло. Тут, за­сів­ши край до­ро­ги в ті­ні гус­тої ря­би­ни, він встро­мив очі в за­по­ро­ше­ний гос­ти­нець, що пря­мою сі­рою пас­му­гою прос­тяг­ся пе­ред йо­го очи­ма да­ле­ко-да­ле­ко і то­нув в не­ве­лич­кім ліс­ку на уз­гір’ю. Гос­тин­цем во­лок­ли­ся, під­ні­ма­ючи не­ве­лич­кі ту­ма­ни по­ро­ху, жи­дівські буд­ки, на­к­ри­ті ро­го­жею і на­па­ко­ва­ні па­са­жи­ра­ми, му­жицькі дра­би­н­ні во­зи, ху­до­ба, гна­на на торг до Стрия,- але не вид­но бу­ло блис­ку­чо­го по­во­зу, зап­ря­же­но­го па­рою ог­нис­тих гні­да­нів, в кот­рім ма­ла над’їха­ти Фан­ні. Гот­ліб, з упер­тіс­тю ди­ко­го ін­ді­ани­на на му­ках, си­дів під ря­би­ною, встро­мив­ши очі в гос­ти­нець. Вже сон­це геть-геть під­ня­ло­ся і по­ча­ло не­ми­ло­серд­но пек­ти йо­го ко­сим про­мін­ням в ли­це і в ру­ки,- він не чув сього. Лю­ди їха­ли і йшли повз нього ши­ро­ким шля­хом, гу­то­ри­ли, гей­ка­ли, смі­яли­ся та по­зи­ра­ли на вуг­ляр­чу­ка, вдив­ле­но­го в од­ну точ­ку мов бе­зум­ний. Жан­дарм з блис­ку­чим баг­не­том, нап’ятим по­верх лю­фи гве­ра, з пла­щем, зви­не­ним в оба­рі­нок на пле­чах, весь об­ли­тий по­том і при­па­лий по­ро­хом, прой­шов та­кож поуз нього, же­ну­чи пе­ред со­бою за­ку­то­го в лан­цю­ги яко­гось на­пів­го­ло­го, зак­ро­вав­ле­но­го чо­ло­ві­ка; він пильно по­зир­нув на Гот­лі­ба, здвиг­нув пле­чи­ма, сплю­нув і пі­шов да­лі. Гот­ліб ні­чо­го сього не ба­чив.

Аж ось на­раз із да­ле­ко­го ліс­ка, мов чор­на стрі­ла, ви­ле­ті­ла брич­ка і жи­во ко­ти­ла­ся до Дро­го­би­ча. Чим ближ­че во­на наб­ли­жу­ва­ла­ся, тим більше про­яс­ню­ва­ло­ся Гот­лі­бо­ве ли­це. Так, він піз­нав її! Се бу­ла во­на, Фан­ні! Він зір­вав­ся на но­ги з сво­го міс­ця і ско­чив на гос­ти­нець, щоб спі­ши­ти за брич­кою до міс­та, ко­ли во­на з ним по­рів­няється. Ко­ли по­ба­чив ви­раз­но Фан­ні в по­во­зі, ли­це йо­го ці­ле об­ли­ло­ся кро­в’ю, і сер­це за­ча­ло би­ти­ся так жи­во, що йо­му аж дух за­пер­ло в гру­ді. Але й Фан­ні, по­ба­чив­ши йо­го, ма­буть, піз­на­ла то­го са­мо­го вуг­ляр­чу­ка, що так бе­зум­но ки­нув­ся був до її по­во­зу і та­ко­го на­ба­вив її стра­ху. Бе­зум­но від­важ­на, слі­па га­ря­чість ча­сом - а мо­же й зав­сі­ди - по­до­бається жен­щи­нам, на­во­дить їх на дум­ку о слі­пім безг­ра­нич­нім при­в’язан­ні і пос­вя­чен­ні. І ко­ли впе­ред Фан­ні не мог­ла ви­яс­ни­ти со­бі при­чи­ни то­го бе­зум­но­го пос­туп­ка яко­гось бруд­но­го вуг­ляр­чу­ка, то те­пер, по­ба­чив­ши, що він ждав на неї аж за міс­том, на спе­ці і в по­ро­сі, по­ба­чив­ши, як він за­па­ле­нів­ся, уви­дів­ши її, як чем­но і три­вож­но пок­ло­нив­ся їй, мов пе­реп­ро­шу­вав за своє ко­лишнє бе­зумст­во, по­ба­чив­ши все те, во­на по­га­да­ла со­бі: «А що, мо­же, сей пів­го­ло­вок за­ко­хав­ся в мні?» Во­на імен­но ужи­ла в дум­ці наз­ви «пів­го­ло­вок», бо який же ро­зум для яко­го-не­будь обід­ра­но­го вуг­ляр­чу­ка - за­лю­би­ти­ся в оди­нач­ці-доньці та­ко­го ба­га­ча, ки­да­ти­ся і ка­лі­чи­ти­ся о її брич­ку, ви­зи­ра­ти її з до­ро­ги?.. Але про все те їй не бу­ла неп­риємна та­ка бе­зум­но-страс­на лю­бов, і хоть во­на да­ле­ка бу­ла - по­лю­би­ти йо­го за се, але все-та­ки по­чу­ла до нього якусь сим­па­тію, яку мож­на ма­ти для пів­го­лов­ка, для пе­си­ка. «Ану,- по­га­да­ла со­бі,- зач­ну з ним го­во­ри­ти, чо­го він хо­че. До міс­та ще й так да­ле­ко, на гос­ти­н­ці пус­то, ніх­то не по­ба­чить». І во­на ка­за­ла віз­ни­ко­ві їха­ти звільна. Гот­ліб, по­чув­ши той на­каз, аж увесь зат­ряс­ся: він по­чув, що се для нього та­кий згляд, і сей­час по­рів­няв­ся з брич­кою. Фан­ні, по­ба­чив­ши йо­го, від­су­ну­ла ві­кон­це і ви­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Чого то­бі тре­ба? - спи­та­ла во­на нес­мі­ло, ви­дя­чи, що Го­т­ліб знов зняв шап­ку і з ви­ра­зом ні­мо­го по­ди­ву наб­ли­жа­ється до неї. Во­на за­го­во­ри­ла польською мо­вою, ду­ма­ючи, що се хрис­ти­янин.

- Хочу на те­бе по­ди­ви­ти­ся! - від­по­вів смі­ло по-жи­дівськи Гот­ліб.

- А хто то­бі ска­зав, що я жи­дів­ка? - спи­та­ла Фан­ні, всміх­нув­шись, та­кож жи­дівською мо­вою.

- Я знаю се.

- То, мо­же, й знаєш, що я за од­на?

- Знаю.

- То, пев­но, знаєш, що то­бі не­доб­ре на ме­не за­див­лю­ва­ти­ся,- ска­за­ла во­на гор­до.

- А чо­му не пи­таєш, що я за один? - ска­зав гор­до Гот­ліб.

- Овва, не тре­ба й пи­та­ти, са­ма одіж ка­же.

- Ні, не ка­же! Бре­ше одіж! А ти спи­тай!

- Ну, хто ж ти та­кий?

- Я та­кий, що ме­ні не заш­ко­дить за­ди­ви­ти­ся на те­бе.

- Хтіла би-м ві­ри­ти, та якось не мо­жу.

- Я те­бе пе­ре­ко­наю. Де мо­жу тя по­ба­чи­ти?

- Коли знаєш, що я за од­на, то, пев­но, й знаєш, де я меш­каю. Там ме­не по­ба­чиш.

І за сим во­на знов за­су­ну­ла ві­кон­це, да­ла знак віз­ни­ко­ві, ко­ні пог­на­ли, за­тур­ко­ті­ла го­рі пе­ред­міс­тям брич­ка, і ту­ман ку­ря­ви зак­рив пе­ред Гот­лі­бо­ви­ми очи­ма чуд­ну по­яву.

«Смішний хло­пак,- ду­ма­ла со­бі Фан­ні,- але пів­го­ло­вок, чи­с­тий пів­го­ло­вок! Що