Олександр Романович Бєляєв - Стрибок у ніщо, Олександр Романович Бєляєв

водоспадом налетіла хурделиця і за хвилину вкрила підлогу, стіл, стільці білим покривалом. Біля ілюмінатора на очах виростав сніговий горб. Чорна, непроглядна ніч дивилась у вікно. Ганс вимкнув лампочку в каюті. Коли очі звикли до темряви, стало видно, що чорне коло забарвлене з правого боку темно-червоним відблиском. Воно то зовсім зливалося з чорнотою, то спалахувало, як заграва пожежі. Такі самі спалахи час від часу з’являлися і в нижньому лівому кутку.

Ганс, Вінклер і Цандер зібралися вилазити: взяли драбини, вірьовки, кирки, електричні ліхтарі, портативні радіотелефони. Ганс на всяк випадок прихопив револьвер і мисливський ніж.

Спустили драбину, поставили її в замет. Ганс поліз першим. Вітер повалив драбину. Ганс упав на пухнастий сніг, ледве підвівся, поставив драбину на місце. Вслід за ним спустилися Вінклер і Цандер. Огляділися.

Вони опинились у країні діючих вулканів. Скрізь зловісно спалахували вогні, кидаючи темно-червоні відблиски на густі хмари і на вкриті снігом скелі. Вогні вулканів світилися серед неозорих просторів, мов степові вогнища полчищ Тамерлана. Гірські шпилі здіймалися високо за хмари, але й на цих висотах були діючі вулкани. Хмари, що оточували конуси кратерів, червоніли розпеченими темно-багряними шапками. Тут і там вогняні стовпи злітали до хмар, з якими змішувався густий, задушливий, чорний дим.

Глухий гуркіт і далекі удари не припинялися. Іноді вони гриміли, наче грозові розряди. Але хіба можлива гроза при такій низькій температурі?.. Ганс раптом побачив над одним кратером блискавку. Так, це блискавка і грім. Там, мабуть, снігова заметіль перетворюється в зливу.

— Вчені не помилилися, припускаючи, що на Венері можуть бути гори заввишки двадцять-тридцять кілометрів, — сказав Цандер. — Ракета лежить на високому гірському плато, а ці гори, що стоять біля високого підніжжя плато, вдвічі-втричі вищі за наші земні Еверести. Тепер зрозуміла помилка вчених. їх обманув спектральний аналіз, який не виявив на Венері кисню. Цей густий шар хмар, дим від численних вулканів, дуже щільним панциром прикриває таємницю венеріанської атмосфери.

— Не зовсім вдала пора року і місце для посадки, — промовив Вінклер. — Тут так багато вулканів, що ми могли впасти в якийсь кратер. Нелегко було б вибратися звідти. Зате багатометровий сніговий шар був чудовою амортизаційною подушкою.

По драбинці піднялися на ракету. Несподівано подуло теплим вітром. Ганс навіть не повірив, — може, йому стало жарко від руху. Зняв рукавиці. Ні, повітря тепле, вологе. Звідки?.. Чи не полум’я вулканів нагріло його?

На оболонці ракети вже встиг нарости товстий шар снігу, що злежався в лід. Довелося взятись за кирки. Сніговий буран змінився градом, град — зливою. І раптом знову заморозило. Костюми обледеніли, вони хрустіли при кожному русі рук, ніг. Працювати було важко. Давався взнаки кисневий голод. Доводилося часто відпочивати.

В одну з таких перерв подув сильний вітер, і хмари раптом віднесло вбік. На хвилину виглянуло зоряне небо.

— Місяць! Дивіться, маленький Місяць! — гукнув Ганс, показуючи рукавицею.

Так, це був маленький супутник Венери, який здавався не більшим за вишню.[5] Малий розмір і густа атмосфера Венери, що яскраво випромінювала світло, ховали її супутника від очей земляних астрономів.

— А де ж справжній — наш земний Місяць і сама Земля?.. — Все небо було всіяно великими мерехтливими зорями. Ганс не міг знайти. — Пане Цандер… Де ж вони?

Цандер а не було.

— Пішов по апарати, — відповів Вінклер. — Ось, здається, Земля.

Ця блакитна, тремтлива росинка — Земля?

Ганс уперше усвідомив просту істину, що Земля тільки “зоря серед зірок” і люди Землі — “небожителі”. Усвідомив умовність великого і малого. Земля — маленька зірочка, загублена в безоднях неба, піщинка, яку не відрізниш од міріадів інших зірок.

Повернувся Цандер з астрономічними інструментами. Він поспішав зробити спостереження і ледве встиг закінчити їх, як хмари знову заволокли небо.

Збили кригу з оболонки. Сумне видовище! Що сталося з блискучою полірованою поверхнею! Вона ніби вкрилася проказою, була вся в горбах І плямах — опіки і обледеніння лишили свої сліди. На щастя, великих пошкоджень не було. Закінчуючи роботу, Цандер, Вінклер і Ганс хиталися від утоми і запаморочення.

Однак відпочивати не час. Треба вигребти сніг з кают-компанії, зробити тимчасову раму, в двері поставити вентилятор, фільтр для очищення повітря від сірчаних парів, компресор. Роботи багато. Оголошено аврал.

На цей раз пасажири не протестували проти трудового обов’язку.

І тільки закінчивши роботу, налагодивши повітряне живлення, пішли і лягли спочивати.

За чаєм Цандер зробив доповідь. За допомогою астрономічного спостереження і обчислення він установив, що ракета спустилася на екваторіальну частину Венери.

Слухачі були вражені.

— Мороз, завірюхи, цілодобова ніч на екваторі?..

— І довго триватиме ця екваторіальна зимова ніч?

— Вибрали планету, що й казати!

— Зима в цій частині закінчується. Ще кілька днів, і почнеться весна, — заспокоїв Цандер.

— Зима на екваторі!

— Чому така різниця порівняно з кліматичними зонами Землі?

— Вся справа в нахилі осі до площини орбіти, — пояснив Цандер. — Венеріанська вісь нахилена до площини орбіти ще більше, ніж земна. Венера лежить майже зовсім “на боку”.[6]

Для пасажирів настали невеселі, нудні години. Чи то від нудьги, чи від того, що втікачі знову попали в світ тяжіння, до них повернулися їхні хвороби. У барона знову почався біль у шлунку, Стормер скаржився на серце і загальну втому, леді Хінтон відчула печінку, Блоттон пив коньяк у компанії з Пінчем. Текер сумлінно виконував обов’язки лікаря, але хворі бурчали і дуже повільно видужували: давався взнаки і урізаний пайок, і низька температура в ракеті.

Тільки Ганс, Вінклер,