Олександр Романович Бєляєв - Стрибок у ніщо, Олександр Романович Бєляєв

польоту розділилися на дві ворожі групи, два табори. П’ять проти п’яти! Але армія Стормера була затиснута в лещата і в разі сутички мала діяти на два фронти. Найгірше було те, що Стормерові не пощастило захопити “ворога” зненацька. Ганс спокійно посміхався і розмірено помахував уже знайоим Стормерові важким молотом.

— Що вам треба, панове? — різко спитав Цандер. — Кажіть коротко. Майте на увазі, кожна хвилина затримки нашої роботи може коштувати вам життя.

— Тоді відкладемо цю розмову до іншого разу, коли буде більше часу, — бундючно промовив Стормер і повернув своє військо назад.

— Почекайте. Я пропоную вам розійтися по своїх каютах. Ми зараз працюватимемо в кают-компанії, і її треба звільнити, — сказав Ганс. — Мері, Жак, проведіть пасажирів.

Супутники Стормера перезирнулися. Після їхньої капітуляції переможці диктують умови: розпуск армії. Довелось підкоритися й цьому. Стормер повернувся і з підкресленою люб’язністю вклонивсь Гансові. Але очі Стормера красномовно говорили: “Ми ще поквитаємось”.

Коли всі пішли, Вінклер розсміявся і, ляснувши Ганса по плечу, сказав:

— А ти це непогано організував, із свистом. Передбачливо.

— І щодо кают-компанії теж непогано придумано, — додав Цандер. — Ізоляція пасажирів зараз конче потрібна. Вони пгано впливають одне, на одного, перебуваючи разом.

— Одного я вже ізолював — Пінча, — сказав Вінклер.

— Тому я й здивувався, що Стормер прийшов без свого зброєносця, — промовив Ганс.

— Однак шкода, що Стормер не виголосив своєї промови. Цікаво все-таки, який ультиматум вони хотіли поставити нам. Ходімо в кают-компанію.

Вона була вже вільна. Пасажири розповзлися по своїх норах.

— У мене є пропозиція, — сказав Ганс. — Коли б нам навіть пощастило відгвинтити раму ілюмінатора, ми б натрапили на другу перешкоду: зовнішні захисні віконниці вже, напевно, оплавилися в пазах, і їх не відсунути. Товщина щитів невелика. В нас є запасні щити і шибки. Я пропоную розбити скло ілюмінатора і просвердлити отвір у віконниці. Таким чином, ми не завдамо великих пошкоджень ракеті і вийдемо назовні.

План було прийнято, і всі взялися до роботи. Насилу розбили зсередини товсте, міцне скло.

З щитом довелося поморочитися ще більше. Треба було по всьому колу ілюмінатора просвердлити багато дірок.

За прикладом Ганса, Цандер і Вінклер тепло одяглися. Зачинили герметичні двері в коридор і почали свердлити.

З моменту посдки на Венеру минуло вже кілька годин. Можливо, через нестачу кисню про їжу ніхто не думав. Але втома відчувалася все більше. Паморочилась голова, шуміло у вухах, думка працювала безладно.

У пасажирів після нещодавнього збудження настала реакція. Всі сиділи, наче осінні мухи. Голови схилялися на плече, руки мляво піднімалися і, мов мертві, падали. Всіх охопила апатія… Найкраще почували себе у своїй каюті дружина лікаря Текера з дитиною: Ганс устиг поставити в їхній кімнаті балон з недоторканних запасів. Тут дихалося легше. Текер морочився з пацієнтами.

А в кают-компанії скреготіло свердло, яке крутилося електрикою. Раптом свердло провалилося. Перша дірка. Ганс вийняв свердло, приклав до отвору ніс, потягнув повітря… Цандер і Вінклер, затамувавши подих, спостерігали.

— Ну, що? — не витерпів Цандер.

— Не відчуваю. Щільніше і тепліше повітря кают-компанії виходить назовні. Для вентиляції треба зробити принаймні дві дірки. Проте вже зараз можна сказати, що зовнішнє повітря холодне і наче припахує сіркою, — доповів Ганс.

Коли просвердлили другу дірку, вже всі відчули, як потягло крижаним, насиченим сірчаними випарами повітрям. Ганс, Вінклер, Цандер нюхали, з хвилюванням, поглядаючи один на одного. Повітря було неприємне, але погано себе ніхто не почував.

Ганс раптом підійшов і закрив кран кисневого балона.

— Для чого? — спитав Вінклер.

— Для того, що ми дихаємо домішаним повітрям. Треба створити чисту венеріанську атмосферу.

З кожною новою діркою в каюті ставало холодніше і все більше пахло сіркою. Всі почали дихати частіше, паморочилася голова.

— Кисень, безумовно, є, але його малувато, — сказав Цандер. — Проте з цього ще не слід робити висновок, що такий увесь склад атмосфери. Можливо, ми опустилися на гірську вершину.

Тривожно залунав електричний дзвоник. Вінклер поспішно відчинив двері. Ввійшла схвильована Мері.

— Стормер бешкетує, — сказала вона. — Ходить по каютах і кричить, ніби ви замкнулися, щоб відкрити вікно тільки для себе, а пасажирів задушити.

— От йолоп! — вигукнув Ганс. — Адже з ними були ти і Жак. Не хотіли ж ми і вас задушити. Хто його випустив?

— Лікар звелів відімкнути каюту. Він хотів оглянути Стормера, а той вийшов. Чому у вас так тхне сіркою?

— Венера вживає такі духи, — відповів Ганс. Прибіг Текер.

— Кисню! Дайте швидше кисню! Пасажири задихаються. Леді… — він раптом дуже закашлявся. — Що за газова обструкція?

— Розпорядіться, лікарю, щоб усі негайно наділи протигази, — сказав Цандер. — Ви, Мері і Жак, займіться цієї справою. Принесіть і нам протигази, Мері.

Вінклер досвердлив останні дірки. Ганс узяв важкий молот.

— Спробую виламати, — сказав він, відсторонивши Вінклера.

В ракеті пролунали гучні удари молота. Леді Хінтон здавалося, що це забивають гвіздки у віко труни.

Текер топтався біля неї, переконуючи надіти маску. Стара вередувала.

— Не хочу я надівати свиняче рило… І як же я їстиму?

Блоттон і Еллен, уже в протигазах, жестами намагалися переконати її. Лише після того, як сірчаний запах почав душити її, леді Хінтон підкорилася і дозволила натягти на свою голову маску.

ІІ. ЗИМОВІ ПРИГОДИ

Стальний щит з глухим гуркотом упав. З круглого вікна подуло лютим холодом, який забирався під теплий одяг. Сухим сніговим