Валерій Олександрович Шевчук - Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук

і захлиснув його голову, власне, дві голови, людську та заячу, петлею. І дяк нещадно був звергнутий на землю; єдине, що встиг, це вхопитися руками за петлю й не дати себе зачавити. Тоді чорний вершник на чорному коні свиснув по-татарському, заалакав чи зареготав по-чортячому, а відтак погнав коня через стерні, волочачи за собою повергнутого дяка. І дяк уже пострибав по землі всім тілом, щосили роздираючи руками петлю, хоча тіло нещадно колотилось об стерню.

Але чорний вершник на чорному коні, очевидно, не бажав Комарницькому смерти, через це коня невзабарі осадив і звільна під'їхав до напівпритомного суперника.

– Я тебе, дяче, попереджав, – сказав він, б'ючи попраного ворога гарапником раз, другий і третій. – А ти мене, заволоко, послухати не захотів. Грався з моєю жінкою, тепер я з тобою пограюся.

– Не грався з твоєю жінкою, Іване, – лихоманково, але легкодухо заскімлив дяк, і його голос був схожим на заяче ячання, зрозуміло й чому, адже в ньому сидів заєць, на якого й був одягнений, мов кожухом, власним тілом. – Сама до мене прийшла. А я її після нашої розмови оминав.

Тоді знову заговорив гарапник: раз, другий, третій.

– А ти на солоденьку дурничку й поласився! – прохрипів Іван Пошивайло.

– Поласився, Іване, – розсудливо сказав Григорій, – бо такий закон. Я все-таки живий чоловік! І коли жінка просить…

– Тоді зроблю з тебе неживого, – загарчав Пошивайло і почав періщити дяка зліворуч і зправоруч. Той затулив голову руками й верещав.

– Але ні! – раптом спинив руку Іван. – Що мені з того, що станеш неживий! Покараю тебе так, що навіки запам'ятаєш мою науку!

– Що хочеш зробити мені, Іване? – зойкнув по-заячому дяк.

На те чорний вершник на чорному коні чи заґелґотав, як гусак, чи заквичав, мов хижий птах, орел чи шуліка.

– Побачиш, заволоко! – прошипів, цього разу ніби гад, Пошивайло. – Я такий, що добрий і терплячий, але до часу. А коли мене хтось роз'ятрить, отруйним стаю. І в мене тоді сили буває забагато. Отож і задію щодо тебе ту силу, а ти, дяче, закажеш усім заволокам, щоб не лазили до чужих жінок. Скинь із шиї зашморга!

Григорій покірно скинув аркана.

– Ставай рачки!

Дяк слухняно став на чотири.

– Вий, як вовк! – гримнув Пошивайло. – На місяця вий!

Дяк звів до майже померлого місяця писка й жалібно завив.

– Голосніше!

І дяк завив на повну горлянку, відчуваючи, що дивне з ним коїться: тіло свербить та крушиться. І він вив у сірий мертвий простір, у мертві поля, а ще мертвіше небо, вив чи волав, як загублений у пустелі, бо пустелею ставав сам.

– А тепер біжи! Тільки на чотирьох! – іржаво наказав Пошивайло. – Вовкулакою станеш, дяче, і пробігаєш сім літ!

І чорний вершник знову плеснув бичем, оперезавши ураченого дяка з такою силою, що той аж підскочив, а тоді й помчав-таки на чотирьох; зрештою, йому цьому вчитися не було потреби, бо не раз у такий спосіб тікав, як пес, заскочений на шкоді. І хоча не робив зусиль, але біг його ставав усе швидшим та швидшим. За ним мчав, роздерши на ціле обличчя рота, чорний вершник на чорному коні, і хоч який прудкий був той кінь, але вже не міг дяка догнати – мчав на чотирьох, виваливши язика, і світ в очах миготів, стрибав, коливався, мерхотів – на летючу стрілу дяк перетворився, але стрілу таки на ногах, а ще й на чотирьох, і ті ноги мигтіли в мертвому повітрі й ніби самі повітряними ставали. А десь там, позаду, в порожньому полі, густо залитому неживою сіризною, крутився на посірілому коні посірілий малий чоловік, котрий горлав, волав, репетував, кавчав, квичав, ґелґав, мекав, махав руками і реготав, мов шалений, киплячи чи навіженим задоволенням, чи відчаєм, якому немає отухи.

А в глибині цієї дивної, напівмертвої ночі спокійно їхав віз, що ним правив Хлопець, везучи вже охлялу й майже сонну Гапку, але той Хлопець не був ані сонним, ані оспалим, адже це був відунський Хлопець, а раз так, добре відав, що чиниться за його спиною, – вмів далеко бачити й глибоко прочувати: отож, здається, саме він і керував цією виставою, а що його актори грали свої ролі чудово, навіть краще, ніж сподівався, то й був безмірно задоволений; а коли таке з ним траплялося, робився здібний до творення метаморфоз, саме тих, з яких колись чудувався втонулий у віках поет Овідій, котрому також судилося нещастя запізнати цю землю; отож, можливо, Хлопець і сам був таким поетом, але не закінчував високих київських шкіл, а отже, не відав нічого ні про Овідія, ні про залізні правила поетичного чи драматичного мистецтва, зокрема, зневажив таку просту річ, що керманич вистави не має бути її дійовцем, інакше стане не верховодою, а одним із усіх. Однак часом буває, і це вже слабкості його невченого людського єства: так захоплюється виставою, що не втерпить, аби й собі зробитися її дійовою особою, тим і стає не верховодою, а злостивою тінню – саме в такі хвилини й приходять до нього бажання до метаморфоз. Відтак, твердо знаючи, що Гапка за його спиною, хоча й нетвердо, але спить, і вже не сидить, уподібнюючись до Явдохи на рядні, простеленому на соломі, а прилягла (бо хто б витримав так довго горду поставу, коли ніхто на тебе не дивиться), Хлопець дозволив собі прибрати не матір'ю дану свою людську поставу, а того загадкового, від якого був народжений. Відтак у нього на біловолосій, у цьому ранку сірій, голові, у волоссі, що в цій мертвизні подобало на стерні, що вилися довкола дороги у химерних закрутах, почали ніжно виростати малі, але цупкі ріжки, поблискуючи при цьому іскрами, ніби покривалися росою, а одежа на підлітковому тілі почала плавитися й розтавати, перемінюючись на густу шерстину десь так само, як перетворювалася на шерстину одежа дяка, який і досі нестримно мчав у сірий простір і мчатиме ще так довго, аж доки не загорлає в найближчому селі віщий птах – півень, а може, й тоді не зупиниться, адже заповів йому Хлопець через образа Івана Пошивайла бігати отак сім років. А чобітки на Хлопцевих ногах стали чудовими срібними ратицями, а коли всміхнувся з радості на таке чудовне перетворення, то на зубах його відбилася уся темінь, яка ще від цієї ночі залишилася.

А може, всього того й не було, не було ані чорного вершника на чорному коні, ані метаморфоз із дяком та Хлопцем, бо тільки одна дійова особа в час того дивовижного дійства