Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

то кров праведна, то вся грішна земля від неї йметься і згорит на сім латрів углиб (латр — 4 м2), бо так затовсто гріхами запорошена, зосквернена. Як згорить, то стане верства спузи (попелу) сім латрів затовсто. Є ще такі сім вітрів, що ще не віяли, аж тогди знимуть ся, звіє ся дуже велика буря і знесе тоту спузу на Сафатову долину. Як Сус Христос зійде на землю і своїм духом дуне на ту спузу — то стане з неї нарід усий, шо був на землі, доки Христос не вмер. Бо ті всі, що були чотири тисячі літ, що в аді каралися, ті вже свою муку відбули, на Суді не стануть. З тих спузів стануть з тілами і душами тільки ті, що по Христі померли. Всий нарід стане до ладу, кожен пізнає свій гріх — і стануть одні направо, другі наліво, як вівці і кози на струнці. Ніякої говірки не буде, грішні заставатимуть очі свої від Христової світлости. Ніяких бесід не буде... Кінець.

Але ще діти ходять десь у живний четвер за кукуцами, ще пишуть писанки, ще колядують. То ще трохи...

А закім подумаймо про Смерть. Вона вершить кожне життя, яке би то воно величаве, нещасливе, грішне чи праведне було. Мої предки не давали їй віри і брали кругле, як світ, яйце — виводили на нім узори — безкінечники. А з душами померших не прощалися, з ними поводилися, як із живими, бо вони безсмертні. Вони межи нами. На цім світі. Із смертю гуцули пробують здавен на “ти”.

Лиш подивіться, що то за похорони в моїм краї: чоловік лежить умерлий, а в хаті сміх, реготи, ігрища... Над ким би то? Та над нею - - Білою панею. Вона мені снилася. Перед чорнобильською бідою. Так виразно, що варто було задуматися: сиділа десь високо на дошках, біла мармурова, і скоса позирала у мій бік, роблячи якісь операції діточкам. Я ховала свою дитину, а вона якось то виділа та мармурово посміхнулася, така собі Афіна-Афродіта: та я твою дитину не чіпаю, у мене є доста з цими роботи...

Чому вона жінка - - хто знає? Жінка все-таки лагідність, краса, доброта... А може, із жінкою її єдинить усопокоєність? Хіба що тільки жінка здатна застановити болі, біду... І вона так само? Коли я застала тата в домовині у “тіхаті”, то на лиці була така лагідна усупокоєність, котрої я ніколи досі не виділа...

Давно Смерть, то була жінка, що по світу ходила, — це навіть у книги позаписувано від гуцулів. Її було видко, ходила і говорила з людьми. Котрому був чєс від Господа Бога, аби умирав, вона тому казала, аби приладився на такий-то день, бо він має умирати. Але один був такий цікавий, шо зажадав Смерть зараз-таки видіти. А він не знав, що наколи це сказав, вона уже знала. Не забарилася, прийшла та й каже: “Лагоди си, шо тобі потрібно, роби деревище, бо маєш такого дня умирати”. — “Добре, я си злагоджу”. Зробив деревище. Вона приходить. “Уже готовий?” — “Готовий”. — “А де убрання, а свічка?” — “Та є усе. Ти зроби мені ласку — ляж у деревище, аби я видів, икий буду лежєти, єк маю у нім спати”. Смерть згодилася, лягла. А деревища давно були на замках, от він її там замкнув та й верг у Дунай. Її довго дуже не було, так Що люди стали такі старі, що не могли по світі ходити, тому й були добивачі, що убивали старих людей. Але велика повінь одної весни то деревище знесла. А челядь прала шмаття та ймили ту скриню — гадали, шо там золото. Розімкли - - а там Смерть. Та така слаба, як павутина, щире проситься: “Пустіть мене, я нікого з вас не зітну...” І просто пішла до того чоловіка, шо позбиткувався з неї: “Ти гадав, шо єс мене стратив, а я є; хочу тебе стинати. Злагодивси ци ні шє?” А той чоловік каже: “Ти мене хочеш стинати, а я тебе хочу ще раз замикати”. Не боїться її, і все. Побігла вона до Бога просити дозволу стєти єго. А він собі до Бога. Стрітилися. “Що Бог казав?” — “Казав, шоби ти шє далі жив, бо великий непорєдок по світі; біжу трохи позчищувати нарід”. Коли повертає до Бога, а він у Бога, уже стоїть на порозі: “Я у Бога на сторожі. Ти була неправедна. Через тілько чєсів ти не робила порєдку; я тебе не пускаю, бо ти грішна! Стій тут, а я піду сам спитаю Бога”. Та й пішов те питати від Смерті у Бога, що вона має робити. Бог сказав, аби вона ішла молоді люди через сім років рубати. Приходить чоловік до Смерті та й каже: “Бог велiвn, абес ишла молодий ліс через сім років гризти”. І вона пішла гризти молодий ліс. По семи роках знов іде до Бога. А чоловік перестріває і каже, що Бог дав розказ гризти сім років середний ліс. І це вона виконала. І третого разу чоловік не пустив Смерть до Бога, а пішов сам. Бог переказав, аби вона сім літ старих рубала, а чоловік знов перевернув усе на ліс — і Смерть ще сім років старий ліс гризла. Мусив чоловік уже врешті пустити її до Бога. Бог питає: “Що ти робила?” - “Я сім літ гризла ліс молодий, сім - середний, а ще сім — старий”. Бог зробив того чоловіка святим заступником...

А Смерті уже відтоді не видко, хоть вона ходить і тепер по світі.

Але жити, поки жити, — як у тій співанці співск ться, — та прийдеться вмерти... Бо писанка кругла, і безкінечник на ній, але писанкарка зачила узір і викінчувала писати. Всему началу є кінець.

Єк я буду умирати, му наказувати, Шоби мою худобоньку додому пригнати. Дам попови штири воли, а дєкови зо два, Шоби читев Псалтирочку від вечора до дня. А сестриці Катерині черлені коралі, Шоби мене та ісклала пишненько на лаві.