Іван Антонович Єфремов - Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов

дуже полегшує спілкування індивідуумів між собою, але потребує великої затрати сил і послаблює центри гальмування. Останнє – найнебезпечніше…

– ЧІ все одно більшість людей – справжніх трударів – живуть лише половину можливих років через сильне нервове напруження. Наскільки я розумію, з цим медицина боротись не може – тільки забороняє роботу. Але хто ж залишить роботу заради зайвих років життя?

– Ніхто, бо смерть страшна і змушує чіплятися за життя лише тоді, коли воно минуло в безплідному і тоскному очікуванні незнаних радощів, – замріяно промовила Евда Наль, мимохіть подумавши, що на острові Забуття люди живуть, можливо, довше.

Мвен Мас знову зрозумів її невисловлені думки і суворо запропонував повернутись на обсерваторію, щоб відпочити. Евда скорилася.

…Через два місяці Евда Наль розшукала Чару Нанді у верхньому залі Палацу інформації, схожому своїми високими колонами на готичний храм. Скісні промені сонця, які падали згори, перехрещувались на половині висоти залу, створюючи сяйво вгорі і м’які сутінки внизу.

Дівчина стояла, спираючись на колону, з’єднавши за спиною опущені руки. Евда Наль, як завжди, не змогла не оцінити її простого вбрання – короткого, сірого з голубим, дуже відкритого плаття.

Чара глянула через плече на Евду, що підходила до неї, і сумні очі дівчини пожвавішали.

– Чого ви тут, Чаро? Я думала, що ви готуєтесь здивувати нас новим танцем, а вас потягло до географії.

– Час танців минув, – серйозно сказала Чара. – Я вибираю роботу у знайомому мені колі діяльності. Є місце на заводі штучного вирощування шкіри у внутрішніх морях Целебесу і на станції виведення довгоцвітних рослин у колишній пустині Атакама. Мені було добре на роботі в Атлантичному океані. Так світло і ясно, так радісно від моря, від безтурботного злиття з ним, від спритної гри й змагання з могутніми хвилями, які завжди тут поряд, і тільки закінчиш роботу…

– Мені теж досить піддатися меланхолії, і пригадується робота в психологічному санаторії в Новій Зеландії, де я починала зовсім юною медичною сестрою. І Рен Боз тепер, після свого жахливого поранення, каже, що найщасливішим він був, коли працював регулювальником гвинтольотів. Але ж ви розумієте, Чаро, що це слабість! Втома від величезного напруження, потрібного, щоб утриматись на тій творчій висоті, якої пощастило досягти вам, справжній артистці. Ще більше відчуватиметься втома згодом, коли ваше тіло перестане бути таким чудовим зарядом життєвої енергії. Але поки не перестало, даруйте всім нам радість вашого мистецтва і краси.

– Ви не знаєте, Евдо, як мені тепер. Кожна підготовка танцю – радісне шукання. Я усвідомлюю, що віддам людям ще раз щось хороше, що принесе радість, схвилює глибину почуттів… Живу цим. Настає мить здійснення задуму, і я віддаю всю себе зльоту пристрасті, гарячому і безрозсудному… Мабуть, це передається глядачам, і тому так глибоко сприймається танець. Всю себе – всім вам…

– І що ж? Потім різкий спад?

– Так! Я ніби та пісня, що відлетіла і розтанула в повітрі. Я не створюю нічого відзначеного думкою.

– Є значно більше – ваш вклад у душі людей!

– Це дуже невагомо і недовговічно – я маю на увазі саму себе.

– Ви ще не кохали, Чаро? Дівчина опустила вії.

– Це схоже? – відповіла вона питанням. Евда Наль похитала головою.

– Я про дуже велике почуття, на яке здатні ви, але далеко не всі…

– Я розумію – при великій бідності інтелектуального життя мені лишається багатство емоціонального.

– Зміст думки правильний, та я б пояснила, що ви так обдаровані емоціонально, що й друга сторона не може бути бідною, хоч, звісно, вона слабша, за природним законом протиріччя. Але ми розмовляємо абстрактно, а ви мені потрібні у невідкладній справі, яка безпосередньо стосується нашої розмови. Мвен Мас…

Дівчина здригнулася.

Евда Наль взяла Чару під руку і повела в одну з бокових абсид залу, оздобленого темним деревом, строго гармонійно з барвистістю синьозолотих кольорових шибок у широких, аркадами, вікнах.

– Чаро, мила, ви – світлолюбна земна квітка, пересаджена на планету подвійної зірки. По небу ходить два сонця – голубе і червоне, і квітка не знає, до якого їй повернутись. Але ви – дочка червоного сонця, і навіщо ж вам тягнутися до голубого?

Евда Наль сильно й ніжно пригорнула дівчину до свого плеча, і та раптом притулилася до неї. Славнозвісний психіатр з материнською лагідністю гладила густе, трохи цупке волосся, думаючи про те, що тисячолітнім вихованням вдалося замінити дрібні особисті радощі людини на великі й спільні. Але як ще далеко до перемоги над самотністю душі, особливо такої складної, насиченої почуттями і враженнями, зрощеної багатим на життя тілом!.. Вголос вона сказала:

– Мвен Мас… Ви знаєте, що з ним трапилося?

– Звичайно, вся планета обговорює його невдалий експеримент!

– А ви що думаєте?

– Що він правий!

– Я теж. Тому треба його витягти з острова Забуття. Через місяць – річні збори Ради Зореплавання. Його провину обговорять і ухвалу передадуть на затвердження Контролю Честі і Права, що стежить за долею кожної людини Землі. У мене є велика надія на пом’якшений присуд, але треба, щоб Мвен Мас був тут. Не годиться людині з такими ж сильними, як у вас, почуттями довго бути на острові, тим більше в самотині!

– Хіба я така древня жінка, щоб будувати плани життя залежно від справ чоловіка, хай навіть обраного мною?

– Чаро, дитино моя, не треба. Я бачила вас разом і знаю, що ви для нього… як і він для вас. Не судіть його за те, що він не побачився з вами, сховався від вас. Зрозумійте: як людині, такій же, як ви, прийти до вас, коханої, – це так, Чаро! – жалюгідною, переможеною, яку мають судити і вигнати? До вас – однієї з окрас Великого Світу!

– Я не про те, Евдо. Чи потрібна я йому зараз – стомленому, надломленому? Боюсь, що в нього може не вистачити сили для великого душевного піднесення, цього разу не розуму, а почуттів… для такої творчості кохання, на яке, мені здається, здатні ми обоє… Тоді він вдруге втратить віру в себе, а розладу з життям він не перенесе. І я думала, що мені тепер краще бути в пустині Атакама.

– Чаро, ви до деякої міри маєте рацію. Є ще самотність і зайвий самоосуд великої і пристрасної людини, у якої нема ніякої опори, оскільки вона пішла з нашого світу. Я сама поїхала б туди… Але в мене – ледве живий Рен Боз. Дар Вітра призначено будувати новий супутник, і в цьому його допомога Мвену Масу. Я не помилюся, коли