Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

Кру-кру — клин за клином, дзень-дзень — один за одним. У небі летять журавлі, а по стежці біжать школярі. Вервечкою.

І найліпше Воксанці в калині.

Та що це? Шумить, гуде… Вертається, їде на мітлі з місяця баба Віхола. А Воксанка стоїть у вікні. Вона показує горіх сніговій бабі.

Ось він який!

Чує мене мала чи ні? Соньки-дрімки поклали на її уста палець. У ліжку цвіте сон. Зросливо, вродливо і щасливо. Як первоцвіт.

Моя рука лежить на гладенькому бильці. Мої очі заглядають у дитячий сон, але нічого не бачать. Я чатую тишу. В чотирьох стінах зачинився весь світ.

Розцвіли рум’янці — погасили всі квіти землі.

— Хто? Хто піднявся? — запитало високе і страшне.

— Я піднявся, я став над громом, — відказало.

— А хто, хто впав? — запитало глибоке і страшне.

— Я впав, я лежу під каменем…

— Як же так? — і заплакало.

— А то так, — і засміялося.

Її кіски біліші від подушки. Вони пухнасті й м’які. Один раз підстригли їх у перукарні. Воксанка казала, що в лікарні. Тут і там у білих халатах. Хлопчики й дівчатка ревіли. А Воксанка й не скривилася. «Це ж не віспа, що боляче!» Чесав гребінець, і ножиці ходили в косах. Потім вона всім показувала на пальцях: чик-чик…

Під головою обидва кулачки. Вії впали, брівки вирівнялися, а губи надулись.

— Мамо! Бабо! — з вереском під нашим балконом.

У ліжку стрепенулося, пацнуло ногами, стиснуло кулаки і розняло очі.

— Хто?

— Спи… Хіба не знаєш? Віта. Вона вернулася зі школи, і тепер нікому не буде спокою.

— Мамо-бабо! — лунають крики-перекрики. — Бабо-мамо! Ляльку!

Я погойдую ліжко-колиску. Скриплять бильця. Сну нема, сон утік. Як загойдати неспокій?

Йду на кухню і всовую у кватирку голову.

Під нашим балконом на тонких ногах — Віта.

— Тихше…

А вона спинається на пальці, дере рота ще дужче, підплигує, кидає своє пащекування на третій поверх.

— Ляльку! — вся аж кипить.

Я хапаю першу-ліпшу ляльку й кидаю їй. Віту присоромити не можна. Вона не знає, що таке сором. Взяла ляльку, кривиться, задкуючи, зникає за рогом будинку.

Погойдую Воксанку, але вона не згортається в клубочок, не просить розказувати казку. Всі кажуть, що колисати дітей не треба, і всі колишуть.

— Спи… — буцім заплющує очі. Теж цяця. Я не чекаю, коли вона по-справжньому заплющить очі. Вона хитренька з пуп’янка. Пам’ятаю: вивіз її на стадіон. Тоді Воксанка не вміла говорити, вміла кричати. Я нахиляюся, припадаю до неї, реве ще дужче. Сховався, щоб не бачила. І вона враз умовкла. Не мала кому плакати.

Серед будня у нас ще можна заснути, а в неділю очей не сплющиш. У всіх квартирах радіоли, телевізори, а під будинком дітвора ганяє м’яча. Таке враження, що всі пожильці тільки й чекають на ту неділю, аби повмикати на цілий день свою радіотехніку. Тільки нашій бабі Тамарі вдається пригасити цей шал. Але якби-то вона жила під боком.

Мала вже спить. І сплять ляльки-зірки, ляльки-пупси. Що награє їй у сні чарівна сопілка? Вона всім награє добре і миле, тому після сну люди прокидаються здорові й бадьористі.

Дитина в сон — мати до роботи. А моя робота не йде. З мене погана мати. Проте стараюся що-небудь робити. Не сидіти ж між умивальником і кухонним столом та чадіти сигаретою? Мої думки повтікали і поблудилися. Певно, їх хтось позбирав, присвоїв і не пускає до мене. Я не знаю, кому казати, щоб віддав назад мої думки. І вже так хочеться, щоб Воксанка швидше встала. Без неї сумно. За нею тужно, коли вона навіть спить. Але цур її будити! Ніхто не галасував би, ніхто не приходив би..

А по сходах парадного лупу-лупу — не до нас, пронесло. Та коли тихо, коли зовсім тихо, — дзвінок. Він неголосний, а ніби коле. Завжди так буває: чого не хочеться, те буде. Беруся за защіпку, відхиляю двері.

— Ще не встала?

— Тихо… — і палець під ніс.

Папка під пахвою, жмут газет у руках — дядько Микола. Впускаю його. Він прослизає на кухню. Нишком вичитує й уривчасто розповідає про всякі новини. Ми сидимо вдвох і мовчки чекаємо, поки встане мала.

Колись маленькою мама назвала її Бубою. З легкої руки дядька Миколи її почали кликати Бузько: народилася навесні, тепер інколи — Бузьковський.

Поперечитувано газети, порозказувано новини, а вона не прокидається. І ми сидимо на кухні, як на станції, чекаючи поїзда. Ми куняємо, нам хочеться спати. І куняють вікна: нема кому в них дивитись. І куняють двері: нема кому рипатись.

Дядькові Миколі хочеться простягнути ноги, але боїться впертися ними в холодильник. Підгинає їх під себе.

Сивина цупко вдирається у його голову, зморшки риють чоло, розбігаються під очима. Підборіддя видовжене, і рот ніби надутий. У нього дуже бліде обличчя і дуже білі руки. І здається, що коли він сидить отак, скоцюрбившись, байдужість кучерявить його чуб, байдужість дивиться з його очей…

— О! — він здригається, наче спросоння.

— Вітер, — кажу.

Гуде холодильник, і ми знову дрімаємо. У нас вже все порозказувано — залишилося саме мовчання.

Я не перепитую його, що він робив і чи працювалося: він нічого не робить, вся робота вже за ним. Йому мало треба. Власне, нічого, крім спокою. І в мені щось бунтує: чого він прийшов? Я б хоч трошки попрацював.

— Ма… Ма-мо!..

Спочатку зривається дядько Микола. Його рот роз’їжджається, і зуби сміються. Жовті зуби. Нема байдужості. Він притуляється до стіни, дає мені дорогу.

— Тату!

Я вилітаю з кухні, газету з дверей. Двері риплять, трахкають.