Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

тієї домівки, якою Емілі вчора так захоплювалася. На одному з вікон був намальований чорний хрестик, а збоку, на «полі», — другий хрестик, під яким написано: «Аллан Бредшоу знаходиться тут».

— Що це, до лиха, означає?! — скрикнула Ільза. — Хто це намалював?

— Не… не знаю, — вистогнала Емілі. — Почерк… це мій почерк.

Ільза уп’яла очі в обличчя Емілі й відступила на кілька кроків назад.

— Ти, певно, вві сні це намалювала, — припустила вона.

— Я не вмію малювати — хіба ти не знаєш? — спростувала Емілі.

— Хто ж, як не ти? Пані Мак-Інтір? Не може бути — сумніватися тут не доводиться. Ну, Емілі, це дивовижний, нечуваний випадок! Як думаєш — він справді може знаходитись у тій домівці?

— Яким же побитом він туди забрався? Домівку замкнено на ключ, робітники розійшлися… Зрештою, коло неї не могли не ходити шукачі. Тож він, Аллан, показався б у вікні, загукав би, і його би почули, побачили… Мабуть, я справді намалювала той будиночок уві сні, хоч не збагну, яким робом я могла це вчинити. Але всі думки, всі помисли мої були зосереджені на маленькому Алланові. Так дивно… і моторошно!

— Ти мусиш показати це Бредшоу, — рішуче мовила Ільза.

— Напевно… Втім, не маю на те охоти. Я можу дати їм облудну надію, а облудною вона виявиться безсумнівно. Це приголомшило мене… Якийсь дитячий острах! От зараз би сіла просто на підлогу й заплакала… Якщо він там аж з вівторка, то вже помер од виснаження.

— Ну, в кожному разі щось би дізналися про нього! А якби виявилося, що він там… і, попри все, живий, то я знала би, що ти істота несамовита!

— Не кажи так, я не можу це чути, — благала Емілі, тремтячи всім тілом.

Коли зайшли до кухні, там не було нікого. Втім, за хвилину ввійшов молодий чоловік. То був, без сумніву, доктор Мак-Інтір, що про нього мовила пані Голлінгер. Вираз обличчя він мав приємний і мудрий, очі з-за скелець пенсне дивилися вельми проникливо, а все ж виглядав сумним і змученим.

— Доброго ранку, — привітався він. — Сподіваюсь, ви відпочили добре, і вам ніщо не заважало. А в нас панує смуток і жалоба, інакше й бути не може.

— Не знайшли хлопчика? — з тривогою запитала Ільза.

— Ні. І вже не сподіваємось його знайти. Не міг він пережити дві ночі — у голоді й холоді. Моя безталанна сестра напівпритомна від розпачу. Шкода, що ваше пробування у нас припало на такий нещасливий час і триває в геть несприятливих обставинах. Але ж пані Голлінгер, мабуть, не допустила, щоб вам чогось бракувало? Бабця Мак-Інтір була б невтішна, якби ви не мали у нас достойного відпочинку. Славетна була свого часу великою і щирою своєю гостинністю. Та ви, напевно, її не бачили. Адже вона нечасто виходить до гостей…

— Ні, ми бачили її, — неуважно, думаючи про своє, відповіла Емілі. — Нині прийшла до нас, до горішньої кімнати, й розповіла, як дала шльопанця королеві.

Доктор Мак-Інтір неголосно засміявся.

— То ви сподобилися великої честі! Не кожному наша бабця оповідає ту історію. Вона, як старий моряк, одразу й нехибно бачить, на чию увагу можна розраховувати. А втім, їжте, будь-ласка, — ось перший сніданок. Я вже, певно, набрид вам своєю балаканиною…

— Ще хвилинку, пане докторе, — спішно промовила Ільза. — Ми хотіли б вам показати…

Доктор Мак-Інтір наблизив здивоване обличчя до «книги Джиммі».

— Що це? Не розумію…

— Ми теж не годні зрозуміти. Хіба що… Хіба що Емілі намалювала це уві сні.

— Уві сні? — доктор Мак-Інтір був ошелешений до такої міри, що спромігся лише на відлуння.

— Атож. Нікого іншого в кімнаті не було — крім вашої бабці. Хіба вона вміє малювати…

— Ні, не вміє. Й ніколи не бачила тієї домівки. Це ж бо власність пана Скубі — там, за мостом Малверн, — так?

— Саме так. Ми бачили цей дім учора.

— Але нашого Аллана там бути не може, домівку від серпня зачинено на всі замки, робітники давно вже звідти пішли…

— Я знаю, — простогнала Емілі. — Та я стільки думала про Аллана перед тим, як заснути… Гадаю, то був лише сон… Врешті-решт, я нічого не розумію… Однак ми мусили показати вам цей малюнок.

— Так, звісно. Добре, візьму з собою Роба Мейсона й підемо. Дивно… Але ні, не може бути. Не уявляю, як можна було залізти до тієї домівки. Про всяк випадок захопимо з собою драбину. І поки що не казатиму нічого ні Віллісові, ні Кларі.

Емілі з Ільзою взялися до сніданку, вдячні пані Голлінгер, що залишила їх самих.

— Не вийду я звідси, доки не повернуться з відповіддю, — пошепки проказала Ільза.

Емілі кивнула головою. Їсти вона не могла. Якби тітка Елізабет чи тітка Рут побачили її в ту хвилину, то, без сумніву, не гаючи ні секунди, загнали б її до ліжка — і мали б цілковиту слушність. Була знесилена геть. Година, що минула відтоді, як доктор Мак-Інтір вийшов з господи, тривала для Емілі з Ільзою чи не вічність.

І раптом зачули якусь біганину, збуджені голоси…

— Клара першою має про все довідатись, це право матері, — мовив засапаний доктор Мак-Інтір.

І зник у спальні сестри. Пані Голлінгер, мов та буря, влетіла до кухні.

— Знайшли його… знайшли малого Аллана… у вітальні на підлозі… у домі Скубі!

— Живого? — затамувавши подих, спитала Емілі.

— Живого… Але насилу може говорити… Лікар запевнив, що буде жити, що невдовзі прийде до тями й відновить сили… Та ще година-друга, і був би йому