О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

дерев'яної сопілки. Ніхто, сер, ніхто не перевершить мене у знанні інструментів, де треба бити, дмухати, щипати, крутити за ручку, водити смичком чи натискати на клавіші.

— Привезеш мені, що тобі сподобається, таточку, — щебече Марилла, ледве не танцюючи від радості. — Звісно, ти вибереш найкраще. Найкраще піаніно, орган чи інший інструмент.

— Якось у Сент-Луїсі я бачив штуку, яка зветься оркестріон, — каже дядько Кел. — Це найкращий витвір людини у царині музики. Але він не поміститься у нашому будинку. Тим паче, уявляю, скільки він коштує — тисячу доларів, не менше. Думаю, Мариллі найкраще підійде щось на кшталт піаніно. Два роки тому, в Бірдстейлі, вона вчилася грати на піаніно. Вибір інструмента — така річ, яку я не довірю нікому, крім себе. Якби я не став вівчарем, то поповнив би перелік найвідоміших композиторів або виробників клавішних інструментів.

Це було цілком у дусі дядька Кела. Але я ніколи не сперечався зі старим, пам'ятаючи, як він любив Мариллу, а вона — його. Дядько Кел відіслав дочку вчитися до академії у Бірдстейлі, хоча йому довелося витратити на це всі гроші за вовну.

Й от у вівторок дядько Кел вирушає до Сан-Антоніо в останньому фургоні з вовною. Із Бірдстейла на ранчо приїздить дядько Марилли, Бен, щоб дівчина не залишилася сама на час відсутності батька.

Від нас до Сан-Антоніо — дев'яносто миль, та ще сорок до найближчої залізничної станції, тож дядька Кела не було чотири дні. Я саме навідався до Двох В'язів, коли ввечері, перед заходом сонця, його фургон з'явився на дорозі. У фургоні точно було піаніно чи орган — одне з двох, загорнуте у мішки з-під вовни і вкрите зверху парусиною на той раз, якщо піде дощ. Марилла підлітає до батька і верещить: «Ой, ой, таточку!» Оченята блищать, коса розтріпалася. «Таточку, ти купив його… привіз мені?» — виспівує вона, хоч бачить інструмент просто перед носом. Ох, ці жінки!

— Найкраще піаніно у Сан-Антоніо, — гордо заявляє дядько Кел, здіймаючи догори вказівного пальця. — Червоного дерева, з найкращим, найгучнішим звучанням — ви такого в житті не чули. Тільки-но я почув, як власник крамниці грає на цій штуці, відразу поклав на стіл готівку.

Ми вчотирьох — я, Бен, дядько Кел і служка-мексиканець витяти піаніно з фургона, запхнули до будинку і поставили в кутку. Доладний був інструмент, вертикальний, не надто великий чи важкий.

Раптом ні з того ні з сього дядько Кел осідає на підлогу і хрипить, що йому зле. Старого лихоманить, йому важко дихати. Він лягає у ліжко, ми з Беном ідемо відв'язати коней і відпустити їх попастися, а Марилла біжить на кухню, щоб приготувати батьку попити чогось гаряченького. Але спершу вона кладе руки на піаніно і зі щасливою усмішкою обіймає інструмент, знаєте, як діти притискають до серця різдвяні подарунки.

Коли я повернувся з пасовища, Марилла стояла біля піаніно. На долівці лежали струни і мішки з-під вовни. Я зрозумів, що дівчина інструмент розпаковувала. Але наразі вона знову обв'язувала його парусиною з фургона. Вигляд Марилла мала сумний і пригнічений.

— Знову вкриваєш музику попоною, так, Марилло? — запитую я. — А як щодо пари мелодій, щоб зрозуміти, як піаніно ходить під сідлом?

— Сьогодні я не гратиму, Рашу, — відповідає вона. — Ніякої музики цього вечора. Тато дуже хворий. Рашу, уяви — він заплатив за це триста доларів — третину від продажу вовни з осінньої стрижки!

— Це навіть не сота частина того, на що ти заслуговуєш, Марилло! — кажу я. — Не думаю, що дядько Кел настільки хворий, щоб йому нашкодили приємні звуки музики. Ну, треба ж охрестити машину.

— Сьогодні я не гратиму, Рашу, — відтяла Марилла таким тоном, що у мене зникло бажання наполягати далі.

Дядько Кел занедужав не на жарт. Йому було так погано, що Бенові довелося скочити в сідло і помчати до Бірдстейла по лікаря Симпсона. Я залишився на ранчо на той раз, якщо знадобиться моя допомога.

Коли дядьку Келу на якийсь час покращало, він підкликав Мариллу і запитав її:

— Сонечко, ти роздивилася інструмент? Він тобі сподобався?

— Він божественний, тату, — сказала дівчина, нахилившись до старого, — яв житті не бачила такого піаніно. Велике тобі спасибі, таточку!

— Я не чув, як ти граєш на ньому, — сказав дядько Кел, — і згораю від нетерпіння. Мій бік трохи відпустило; зіграй нам щось, донечко!

— Ні, таточку, не зараз, — дівчина відвертала увагу старого і заспокоювала його, як малу дитину. Схоже було на те, що Марилла вирішила поки що не торкатися піаніно.

Коли приїхав лікар Симпсон, з'ясувалося, що у дядька Кела запалення легенів у найгіршій стадії. Старому за шістдесят, життя його добігає кінця, навряд чи він переможе хворобу.

На четвертий день дядько Кел закликав Мариллу і знову завів розмову про піаніно. Біля хворого сиділи лікар Симпсон і містер та місіс Бен, які робили все можливе, щоб урятувати старого.

— У царині музики мені немає рівних, — завів своєї дядько Кел. — Я привіз із Сан-Антоніо найкращий інструмент, який можна купити за гроші. Піаніно — сама досконалість, чи не так, Марилло?

— Воно ідеальне, тату, — відповіла Марилла. — Я не чула кращого звучання. Але мені здається, тобі зараз треба трішки поспати, таточку.

— Я не хочу спати, — каже дядько Кел, — я хочу почути піаніно. Я не вірю, що ти пробувала на ньому грати. Я поїхав до Сан-Антоніо і власноруч вибрав для тебе інструмент. Віддав третину виторгу за осінню стрижку, але для мене головне — бачити радість в очах моєї маленької донечки. Невже ти не зіграєш для татка, Марилло?

Лікар Симпсон знаком відкликав Мариллу подалі від ліжка і наполегливо порадив їй виконати прохання дядька Кела, щоб заспокоїти хворого. Бен і його дружина теж напосілися на племінницю.

— Може, зіграєш одну-дві мелодії з лівою педаллю?