Йон Колфер - Артеміс Фаул. Розум проти чарів

— Я довіряю вам, Артемісе.

— Так, — відповів хлопець, і тягар тієї довіри проорав зморшку між його бровами. — Я знаю.

А Дрюк тим часом займався тим, що у політиків виходить найкраще: намагався уникнути відповідальності.

— Ваш офіцер допоміг багноїдам! — випалив він, намагаючись зобразити якомога більше обурення. — Вся операція ішла точно за планом, поки та ваша дамочка не атакувала нашого представника.

— Представника? — форкнув О’Гир. — Ти ба, троль уже став їхнім представником!

— Саме так! Він виступав нашим представником. А той чолов’яга зробив з нього фарш. Уся кризова ситуація вже давно б вичерпалася, коли б не некомпетентність твого, Корче, підрозділу.

Якогось іншого дня Корч, почувши таке, неодмінно вибухнув би, але наразі він знав: Дрюк у відчаї шукає, за яку б соломинку вчепитися, аби тільки врятувати свою кар’єру. Тож командувач відповів колишньому другові лише посмішкою.

— Чуєш, О’Гире? — звернувся він до кентавра.

— Ну що, командувачу?

— Ми ж записали тролеву атаку на диск?

Кентавр дуже драматично зітхнув.

— Ні, пане командувачу! Якраз перед тим, коли троль потрапив до будинку, в нас закінчилися диски.

— Дуже жаль.

— Просто ганьба.

— Такі диски могли б стати неоціненною підпорою для Дрюка, Тимчасово Виконуючого Обов’язки Командувача, коли трибунал розглядатиме його справу.

Всю Дрюкову самовпевненість мов вітром здуло.

— Зараз же віддай мені ті диски, Джуліусе! Я знаю, вони в апаратурі! Ти чиниш перепони — це кричуща обструкція з твого боку!

— Дрюку! Ти, тільки ти один з усіх тут присутніх чиниш справжню обструкцію. Саме ти надумався використати цю справу, аби зробити собі блискавичну кар’єру.

Тепер Дрюкове обличчя за кольором могло би позмагатися з буряковою пикою самого Корча. Ситуація виходила з-під його контролю, і він це добре розумів. Навіть Кур Пустомол та інші спрайти, що стояли за спиною свого командира, почали роззиратися, подумуючи, як би його непомітно десь ушитися.

— Я все ще тут командувач, Джуліусе, тож віддай мені ті диски, а то я накажу тебе арештувати!

— Та невже? І хто ж мене арештовуватиме? Ти сам?

Ще секунду Дрюк зухвало дивився колишньому другові у вічі, а тоді озирнувся й з’ясував, що за спиною в нього майже нікого не лишилося.

— І правильно зробили, що розбіглися, — в’їдливо прокоментував О’Гир. — Бо ви більш не є Тимчасово Виконуючим Обов’язки Командувача. Знизу надійшов наказ. Вас викликають до Ради і, гадаю, зовсім не на те, щоб запропонувати вам посісти там крісло.

Через те О’Гирове в’їдливе хихотіння Дрюк геть розгубив своє самовладання.

— Віддай диски! — заволав він, притискаючи кентавра до борту шатла.

Корч якусь мить боровся зі спокусою дозволити цим двом трохи поколошматити одне одного. Але він ніяк не міг дозволити собі таку розкіш — часу, вважай, не лишалося зовсім.

— Ну, ну, вгамуйся! — прикрикнув він на Дрюка, цілячись у нього вказівним пальцем. — Нікому, крім мене, не дозволено чіпати О’Гира.

— Обережніше з тим пальцем! — зблід О’Гир. — На ньому ж все ще…

Але Корчів великий палець уже, цілком випадково, зачепив суглоб вказівного, внаслідок чого відкрився крихітний газовий клапан. Вивільнений газ викинув голку зі снодійним, вона легко прошила латекс на пучці й влучила — Дрюкові в шию. Тимчасово Виконуючий Обов’язки Командувача, якому судилося ось-ось стати рядовим, мов підтятий упав на землю.

— Влучний постріл, командувачу, — похвалив О’Гир, тручи собі шию, немовби влучили у нього.

— Та яка там влучність? Це проста випадковість. Я геть-чисто забув про того накладного пальця. Здається, подібні випадки вже траплялися.

— Траплялися, ще й скільки! Не поталанило Дрюкові, кілька годин проваляється без тями. Поки він прочумається, все найцікавіше вже й скінчиться.

— Ганьба. — Корч дозволив собі на мить осміхнутися, а тоді швидко перейшов на діловий тон. — Чи золото вже тут?

— Атож, щойно приставили.

— Добре. — І, обернувшись до Дрюкових підлеглих, що нагадували отару наляканих овець, наказав: — Вантажте золото на’ візок із повітряною подушкою й завозьте в будинок. А як не туди завезете чи погубите дорогою, я згодую вам ваші власні крильця. Дотумкали?

Ніхто йому не відповів, але видно було, що «дотумкали». Можна було й не сумніватися.

— Добре. А зараз до роботи, гайда!

Корч відвернувся і зник у шатлі. Кентавр поцокав копитами слідом за ним.

— Бомбу заряджено? — спитав командувач, щільно причинивши за собою двері.

Кентавр понатискав на якісь кнопки на головному пульті управління.

— Так, уже.

— Треба запустити її якнайшвидше. — Корч визирнув в ілюмінатор із віддзеркалювального скла, здатного витримати навіть пряме влучання з бластера. — Нам лишилися лічені хвилини. Подекуди вже пробиваються сонячні промені.

— Чарівна сила от-от не зможе тримати поле. — О’Гир заклопотано схилився над апаратурою. — Через п’ятнадцять хвилин ми опинимося посеред білого наземного дня. Нейтринні потоки втрачають свою цілісність.

— Розумію, — мовив Корч, укотре брешучи за звичкою, а тоді похопився й вирішив признатись. — Гаразд, не все розумію. Але про п’ятнадцять хвилин збагнув. Отже, даю трбі десять хвилин на те, щоб витягти звідти капітана Куць. А тоді хутенько забираємося звідси, аби нас часом не побачив, за допомогою кінокамер, увесь людський світ.

О’Гир увімкнув ще одну відеокамеру, встановлену на повітряній платформі. На спробу легенько торкнув якийсь невеличкий важіль на пульті управління. Платформа різко рвонулася вперед, трохи не стесавши голови Курові Пустомолу.

— Гарно ж ти керуєш нею, — іронічно пробурмотів Корч. — А по східцях вона піде?

— Автоматичний ліфтинг з півтораметровим люфтом. Проблем не буде, — відказав О’Гир, не відриваючись від своєї електроніки.

— Тобі, либонь, дуже до вподоби знущатися з мене, еге ж? — лихим поглядом пропік його Корч.

— Ну то й що, коли так? — здвигнув плечима О Тир.

— Тоді вважай, тобі поталанило, що в мене