Йон Колфер - Артеміс Фаул. Розум проти чарів

маєток. Розумно. І до того ж непередбачувано! Це ще вдруге він недооцінив супротивника. Але хай там як, а третього такого разу не буде.

Спочатку він переживав непідробний жах, спостерігаючи через відеокамери, як розгортається драма в передпокої, але потім його переповнило почуття гордості. Лаккей усе-таки впорався з чудовиськом. Охоронець переміг троля, й жоден заклик про допомогу не злетів з його вуст. Це чи не вперше Артеміс належно поцінував таланти родини Лаккеїв. І що б робили Фаули без них?

Хлопець увімкнув тридіапазонний радіопередавач.

— Командувачу Корче! Гадаю, ви прослуховуєте всі канали…

Протягом кількох секунд із мікрофонів долинав тільки тріскіт радіоперешкод, а тоді Артеміс почув, як десь там різко тслацнула кнопка мікрофона.

— Я чую тебе, людино. Чим можу тобі допомогти?

— Я розмовляю з командувачем?

Із темної сітки мікрофона долинув якийсь звук. От ніби кінь заіржав.

— Ні. Це О’Гир, кентавр. А я розмовляю з людинкою, підлим викрадачем?

За якусь мить Артеміс усвідомив, що цб не просто жарт, а його по-справжньому ображають.

— Пане… е… О’Гире. Ви, певне, й не заглядали до підручників із психології. Не варто викликати почуття озлобленості у викрадача. Бо що, коли у мене нестійка психіка?

— Що, коли? Щодо нестійкості твоєї психіки не може бути жодного сумніву. Хоча це нічого й не важить. Дуже скоро ти станеш просто хмаркою радіоактивних молекул.

— Ось тут ви помиляєтеся, мій чотириногий друже, — засміявся Артеміс. — Коли вибухне та біо— бомба, мене в полі зупиненого часу давно вже не буде.

Тепер настала О’Гирова черга сміятися.

— Ти блефуєш, людинко. Якби існував спосіб утекти з цього поля, я б сам його вже давно знайшов. Я певен, ти просто забалакуєш нам…

На щастя, цієї миті мікрофон у кентавра вихопив Корч.

— Фауле? Говорить командувач Корч. Чого тобі треба?

— Я просто хотів поінформувати вас, командувачу, що, незважаючи на вашу зраду, я все ще готовий продовжувати переговори.

— Троль не має до мене жодного відношення, — заперечив Корч. — Його закинули до вас всупереч моєму бажанню.

— Але троль був, це факт, і зробив це ваш Легіон. Ми втратили до вас усяку довіру. Тож вислухайте мій ультиматум. Ви маєте тридцять хвилин на те, щоб надіслати сюди золото, інакше я не відпущу капітана Куць. До того ж я не візьму її з собою, коли покидатиму часове поле, і ваша біобомба зробить із неї купку радіоактивного пороху.

— Не клей дурня, багноїде. Ти сам себе обманюєш. Людська техніка відстає від нашої на багато віків. Не існує способу втечі з поля зупиненого часу.

Артеміс нахилився до самого мікрофона, вишкірившись своєю вовчою посмішкою.

— Що ж, є один спосіб це перевірити. Ви ладні поставити на карту життя капітана Куць, командувачу Корче?

Тривале потріскування й сичання перешкод у динаміку досить переконливо свідчило про вагання командувача. Коли ж Корч нарешті відповів, у голосі його звучала награна покірливість.

— Ні, — зітхнув він. — Не ладен. Ти одержиш своє золото, Фауле. Тонну. Двадцятичотирикаратного. «А цей Корч непогано корчить із себе актора», — криво посміхнувся Артеміс.

— Даю вам тридцять хвилин, командувачу. Лічіть секунди, якщо ваш годинник стоїть. Я чекаю. Але чекатиму не довше зазначеного часу.

Артеміс відімкнув зв’язок і відкинувся на спинку обертового крісла. Здається, вони заковтнули наживку. Можна не сумніватися: експерти Легіону вже виявили його «випадкову» обмовку, що її можна витлумачити як запрошення. І чарівне плем’ячко заплатить, адже вони твердо впевнені, що золото все одно повернеться до них — коли він, Артеміс, загине, випарується від вибуху біобомби. От тільки цього, звісно, не станеться. Теоретично. А насправді?..

Лаккей випустив в одвірок три довгі черги. Самі двері були крицеві, й від них кулі відлетіли б рикошетом просто в Лаккея. Але ж одвірки складено з того самого пористого каменю, що й весь особняк. І кришився цей камінь, мов крейда. Вельми серйозний прорахунок у системі безпеки, треба буде виправити його згодом, коли буде покінчено з цією справою.

Пан Артеміс холоднокровно чекав у своєму кріслі біля стійки з моніторами.

— Хороша робота, Лаккею.

Дякую, Артемісе. Якусь мить нам було непереливки. Коли б не капітан…

— Так, я бачив, — кивнув головою юний господар. — Вона тебе зцілила, чарівне плем’я це вміє. От тільки ніяк не збагну, навіщо вона це зробила?

— І я не збагну… — тихо відказав Лаккей. — Ми цього аж ніяк не заслужили.

Артеміс кольнув слугу гострим поглядом.

— Не втрачай віри, друзяко, — підбадьорив він. — Кінець близько, вже видно край.

Лаккей кивнув головою, навіть спробував усміхнутися. В тій усмішці зблиснули чи не всі його зуби, але їй бракувало щирості.

— Менше ніж за годину капітан Куць повернеться до свого народу, а ми дістанемо досить коштів, аби зайнятися достойнішими справами.

— Звісно, пане. Просто…

Артемісові не треба було перепитувати. Він і так добре розумів, що відчуває Лаккей. Ельфиня врятувала обом їм життя, а він, Артеміс, і далі тримає її заручницею, аби одержати за неї викуп. Для такої людини честі, як Лаккей, це було нестерпно.

— Переговори скінчилися. Так чи інак вона повернеться до своїх. Нічого лихого з нею не станеться. Даю тобі слово.

— А Джульєтта?

— Що — Джульєтта?

— Моїй сестрі загрожує небезпека?

— Ні, жодної небезпеки. Незабаром вона прийде до тями.

— І що ж, ельфи й справді віддадуть нам те золото і не чіпатимуть нас більше?

— Ну, все буде не зовсім так… — Артеміс тихенько пирхнув. — Хай-но капітан Куць опиниться на волі, як вони зразу ж скинуть на Фаул-Менор біобомбу.

Лаккей набрав у груди повітря, щоб іще щось запитати, але завагався. Напевне відомий йому план має якесь продовження, і пан Фаул поділиться ним, коли вважатиме за потрібне. Тож замість докучати