Павло Федорович Автомонов - Галка

— Вийшло в нас погано! — з жалем промовив Петро. — Десант розконспірований повністю! Будьмо тепер обачними, хлопці!

Петро не міг стримати сліз. Вони капотіли з очей, повзли по зблідлих щоках аж до пересохлих губів.

— Не треба, Петю! Все обійдеться!.. — заспокоював Галка. — Ми ще зустрінемося…

— Самі сльози ллються… — винуватим голосом відповів Петро.

За годину парашутисти і партизани, нав'ючені мішками, покинули табір. Попереду на сотню кроків троє дозорних. За ними парашутисти і підривники.

Хлопці розповідали історії — більше про дівчат.

— У мене під Торошино залишилася Настя, — щиро признавався лейтенант Сокіл. — Таки дістануся туди. Може, зустрінемося, якщо її не вбили німці…

— Або не вивезли в Німеччину, — додав котрийсь.

— Настя з таких, що тікають.

— Не такий я вже донжуан, як дехто думає про мене… З Катею я обходився чемно, бо кохаю її. А в тому, що поцілував Анастасію у щічку задля діла, не бачу крамоли, — жартома відбивався Іван.

Під час перекуру Альоша розповідав Галці про новини в мінно-підривній техніці.

— Тепер вже і радіо причетне до вибухів мін, та ще й на далекі відстані. Наставник партизанської школи мінерів Ілля Григорович повідав нам, курсантам, — пригадував Альоша дні навчання у Москві, — як у будинку коменданта Харкова — генерала фон Брауна, він же був і командиром дивізії, — вибухнула радіоміна. Диво мінно-підривної техніки. В листопаді 1941 року, через місяць після окупації Харкова фашистами. Що скажеш, радисте-музиканте? Може, не віриш?

— Хто знає межі й можливості радіо? — відповів запитанням Галка. — Коли це справді так сталося — це здорово! Харків завжди був центром технічної думки…

— Не поспішай співати во здравіє! — застеріг Альоша. — Ілля Григорович і радіоінженери посивіли у тридцять п'ять років через оту радіоміну. Скільки виявилося охочих спеців від науки і високих чиновників, аби скомпрометувати винахід і його авторів як самозванців і марнотратів державних коштів. Так, ніби вмонтувати радіоприймач у міну все одно, що пиріг начинити брусницею або грибами. Але й на пиріг треба гроші. Деякі наші воєначальники розуміли, що в агресора на перших порах війни усе одно буде ініціатива, його відмобілізовані дивізії таки оволодіють певною частиною нашої західної території — смуги битв між армією агресора і Червоною Армією, головні сили якої розгортатимуться, ось у цих смугах загримлять вибухи на шосе, залізницях, вокзалах, де скупчаться поїзди і війська. То міни сповільненої дії і диво підривної техніки — радіоміни, керовані десь за сотні кілометрів радистами, такими, як ти, з потужних станцій. Отак натисне радист на телеграфний ключ — і за мить розлітаються у тріски заздалегідь замінований особняк, станційна будова, ангари й літаки на аеродромах…

Олексій Петрович змовк, увіткнувши неподалік цигарку у сніг:

— Ти людина, якій можна відкривати думки… Час рушати. Та я ще скажу тобі, Галко, що на курсах у нас було два Альоші — я і Альоша Єгоров, довоєнний випускник фінансового інституту. Той Альоша полетів разом з Іллею Григоровичем на Україну. А з ними і кілька тисяч мін сповільненої дії. Тепер ти збагнув, що наш навчитель десь та свого доможеться? Мабуть, їхні дії — безперервні вибухи мін під ешелонами на всіх чотирьох залізницях навколо Ковеля! Ото робота!.. — підморгнув по-дружньому головний підривник.

— А я все думаю про радіоміну… Це ж не лише з допомогою електромагнітних хвиль можна управляти вибухом бомби, а й управляти апаратами на великих відстанях? — замислився радист, ідучи поруч з Олексієм Петровичем.

Час минав у розмовах, у споминах про домівку, рідних, дівчат. Повний місяць уже викотився над лісом. Він був ледь голубуватий. Темними плямами проступали зображення гір, що символізували Каїна, який підняв Авеля на вила.

Пізньої ночі група Кудрявого прощалася з бійцями взводу старшого лейтенанта Альоші.

25 січня радянські війська зав'язали бої на околицях Гатчини (Красногвардійська), обійшли місто із заходу й сходу й оволоділи Гатчиною. Другого дня штурмом були взяті укріплені пункти Єлізаветино і Ніколаївка. Найближче завдання операції «Нева-2» — визволення Ленінграда від артилерійського обстрілу — було виконане. Того ж дня завершилися переможні бої за Тосно, Ушаки, за Любань і Чудово. Це означало, що Ленінград був повністю деблокований і основна комунікація, яка зв'язувала Ленінград з країною, з Москвою — Октябрська залізниця була очищена від німецько-фашистських військ. Операція «Нева-2» увінчалася успіхом.

Одразу після взяття Гатчини у місто прибули «емкою» полковник Іван Сергійович і майор Савич. Офіцерів розвідки непокоїло те, що рація Васі-саратовця ось уже два тижні не виходила в ефір.

Іван Сергійович і Савич розпочали пошуки групи Оскара від будинку на околиці міста, що був зазначений навіть на топографічній карті-кілометрівці. До господарів цього будинку колись мав з'явитися радист Галка, показавши «візитну карточку» — фото їхньої доньки, сержанта Червоної Армії, нагородженої орденом Червоної Зірки й медаллю. Та довелося не Галці діяти, а Василеві. Майже чотири тижні він передавав інформацію про пересування військ через Гатчину, як по шосе, так і залізницею. Відомості добував Оскар з допомогою рідних дівчини-сержанта, фото якої ще Галці показував Іван Сергійович, і місцевих жителів, які служили на залізничній станції і жили поблизу шосе.

Працювали хлопці в умовах великої концентрації військових частин у місті і навколишніх селах, бо ж недалеко був фронт. Розвідникам щастило маскуватися. Оскара німці і поліцаї приймали за німецького офіцера. У нього була придумана легенда. Василь на людях з'являвся мало. Близькість фронту і тривожний настрій серед солдатів не надихали поліцейських на пошуки підпільних організацій і розвідників. У небі дихало грозою. А коли загриміло навколо Ленінграда, каральні дії поліцейських були паралізовані. Фашистські служаки думали