Павло Федорович Автомонов - Галка

Демаскування, викриття групи Оскара навалилося з іншого боку. Як Василь-саратовець не міняв частоту хвиль, розпису виходу в ефір і місце радіопередачі, все ж рацію не раз чули радисти 54-го армійського корпусу німців і запеленгували. Взвод солдатів прибув, коли Василь передавав нове повідомлення в Центр. Він працював у льоху, а вкручені у мотузки антени були виведені на подвір'я. Хазяйка ще й повісила на ту «вірьовку» старі ряднинки, щоб не помітило враже око дротів.

Та не допомогло. Дві автомашини з раціями-пеленгами вробили своє, показавши точне місце, звідки рація подавала сигнали в ефір. Солдати оточили льох і запропонували Оскару й Василю здатися. Ті спалили папери, розтрощили «Северок», а потім стали відстрілюватися.

Німці діяли обережно: їм важливо захопити розвідників живими. «Язики» такого рангу — рідкість. Це дало змогу Оскару й Василю вийти з льоху і кинути гранати у солдатів. Така зухвалість вивела з рівноваги багатьох німців. Вони відповіли тим же. Оскар був убитий. Поранений Василь протримався ще зо дві хвилини, а потім…

Він не став тримати рукою пробиті кулею груди, а вхопив нею, мов рябець кігтями, наган. Ще мить — і німці схоплять пораненого радиста. Та він уже приставив дуло до скроні. Натис на спуск. Пістолет системи «наган» завжди невідмовний…

Німецькі солдати отетеріли, бачачи таку смерть розвідника. Вони вже збиралися покинути подвір'я, як на мотоциклах примчали есесівці й учинили в будинку, хлівці, у погребі погром. А потім спалили все, що могло горіти. І розстріляли кожного, хто жив тут.

Ось з такими похмурими думками про трагедію на околиці Гатчини полковник Іван Сергійович і майор Андрій Савич повернулися ввечері до Ленінграда. «Емку» поставили на Невському, поблизу під'їзду будинку, де два тижні тому мешкала група Кудрявого, а самі пішли униз, до Адміралтейства.

Невський проспект вирував, як ріка в час повені. Тисячі й десятки тисяч людей, цивільних і військових, ручаями стікалися сюди.

— «Невы державное теченье…» — пригадав пушкінський рядок із «Медного всадника» Іван Сергійович.

— «Нева-2» перемогла! — прошепотів майор Савич.

Іван Сергійович був одягнений у теплий піджак, на голові — капелюх. Андрій Савич — у шинелі модного бузкового кольору, підтягнутий, з випнутими вперед грудьми, мов гусар з оперети «Давним-давно». Савичу просто не можна ходити в цивільній одежі, щоб не викликати у прохожих підозри, чому, мовляв, такий здоровань-красень — не військовий.

— Щось твориться небачене! — сказав схвильовано Андрій Савич.

Здогадатися неважко. Прорвано блокаду. Блокаді кінець, і Верховний Головнокомандуючий наказав військам Ленінградського фронту провести салют на честь історичної перемоги.

Люди горланили, співали, плакали й обнімали один одного, військових. А гучномовці розносили по Невському, по Дворцовій площі, по обох берегах закутої у кригу Неви слова звернення Військової ради фронту:

«Громадяни Ленінграда! Мужні і стійкі ленінградці! Разом з військами Ленінградського фронту ви відстояли наше рідне місто. Своєю героїчною працею і сталевою витримкою, переборюючи всі труднощі і муки блокади, ви кували зброю перемоги над ворогом, віддаючи справі перемоги всі свої сили. Від імені військ Ленінградського фронту вітаю вас із знаменним днем великої перемоги під Ленінградом.

Слава воїнам Ленінградського фронту! Слава трудящим міста Леніна!

Вічна слава героям, які загинули в боротьбі за місто Леніна, за свободу і незалежність нашої Батьківщини!»

— І старшому лейтенантові Оскару і сержанту Васі-саратовцю вічна слава! — промовив полковник, і його перетята глибоким шрамом щока затремтіла.

Натовп — стихія. Люди штовхалися. Але ніхто не ображався. Ніхто не вибачався. Люди тиснули один одному руки, обіймалися і поспішали далі, до Дворцової площі, до Неви, де стоятимуть вишикувані для салюту гармати, де стрілятимуть бойові кораблі. Які можуть бути образи й непорозуміння, коли цього дня люди Ленінграда ждали дев'ятсот днів і ночей, коли тільки мирних жителів вмирало по тисячі в день! Обстріли з гармат. Голод. Тяжкі бомбардування, на які Гітлер посилав по сотні літаків. І знову голод. Загроза епідемій. Холод. А це блокаду розірваної Тепер уже з Tосно, з-за Пулково не свистітимуть снаряди дванадцятидюймового калібру. Кінець блокаді!

— Ура! Ура! — несамовито галасував народ.

— Ура! — кричали полковник Іван Сергійович і майор Савич, підкоряючись загальному настрою. Наша взяла!..

— Кінець блокаді!

— Ми вистояли!

«Ми вистояли…» На очах у полковника сльози. «Вистояли. І навіть ведемо наступ… Вистояли, бо в нас багато таких, як Вася-саратовець. Такими сильні ми. І поки є ми такі, нема й не буде у світі противника, який би подолав нас. Васю-Васю!..» Іванові Сергійовичу пригадався сонячний день на віллі, рясногілляста яблуня і під нею Василь стоїть, задерши голову й тримаючи наготові пелену, підставив поли гімнастерки. А з дерева Галка кидає червонясті яблука. Таки запеленгував цих двох грізний, як вважали вони, зі шрамом на щоці чоловік. Третій, Микола-москвич, утік. А Василь дивиться прямо у вічі полковникові. Червоніє, соромиться, а очима й не кліпне.

«Може, Отак він дивився в останні секунди життя у вічі німцям, націливши в себе дуло нагана, — подумав Іван Сергійович. — Що ще бачили ті очі в ту передсмертну мить? Що виринуло у пам'яті радиста Васі? Рідне село над Волгою, дівчина, якій писав листи, мати, яку заспокоював, що все буде гаразд, хоча й мовчатиме він часом довго, бо доведеться з'їздити на інший фронт. Що тепер відповісти матері, дівчині?»

Клекоче берег Неви. Вигуки збуджені, ніби люди були під хмелем. Вигуки до хрипоти, бо ж усі ці 900 днів ленінградці жили мовчки. Зціпивши зуби, працювали на заводах, боронили від запалювальних бомб свої будинки й всесвітньовідомі палаци, закладали мішками з піском пам'ятники на площах і скульптури у Літньому саду. Мовчки й жадібно слухали пісні по радіо, немов якесь благо, якийсь дар від того мирного і неповторного життя. Мовчки марили колись недоїденою смаженою картоплею, пшоняною кашею і