Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

Хуаніта зітхнула.

Потім натрапила на запис, який нагнав на неї ще більшого страху:

12 травня. Жахлива ніч!

Винен полковнику 27,000

Винен барону 115,000

Вранці мене розчарували міністр і директор…

Такий самий день, як і вчорашній!

Хуаніта перескочила через кілька сторінок не читаючи, — вона прагнула швидше дізнатися, яка ж розв’язка цієї трагедії.

Мимохідь прочитала такі рядки:

Квиток до Хаена 240

Одяг і взуття 800

Дорога 100

1,140

«Він їде! З богом! Але ж хто чекає на нього в Хаені, коли в о н а одружилася? І яким злиднем рушає він у дорогу! О! А боргове зобов’язання 19 травня? Чим же він платитиме?»

Раптом попалася сторінка, вся списана:

Сьогодні, 17 травня, я дав слово Білій масці, що не накладатиму на себе рук. Мені стало шкода її, не себе. А вона ж мені байдужісінька, та й не може нічого важити для мене. Погане не заслуговує на пошану, а ця жінка нехороша, бо любить мене більше за цноту, більше за обов'язок. Ця жінка невдячна щодо іншого, і любов її отруює мені серце.

Всі мене обманули, всі радили мені лихе, саме тому я загинув. Вона (моя K…!), можновладці, які обіцяли підтримку, друзі, товариші — всі підло продали мене, всі, навіть я сам собі зрадив! Бо я не знав себе; не прислухався до себе; я повівся погано; я сам завдав собі більше лиха, ніж усі разом взяті!

Мрії про кохання та щастя! Чисте сумління! Невимовна насолода від чесності! Власна гідність! Прагнення бути мужнім! Поривання молодості! Куди ви поділися? Де ви? Що я значу без вас?..

Мені лишається тільки серце, більш вразливе й більш палке, ніж будь-коли… Та хто я, власне, для світу? Який я в очах людей? Гульвіса, пропащий гравець!

А я ненавиджу гру; вперше зіграв, щоб догодити друзям, потім — аби відігратися, повернути те, що не мав права втрачати й що необхідне було для життя.

Але кому потрібна ця сповідь? Мабуть, мені самому. Щиро кажучи, розмова з цими німими сторінками втішає мене й розраджує, я звіряюся їм і бачу себе в найправдивішому дзеркалі — таким, яким я є насправді. Крім того, я передбачаю свою близьку смерть і хочу, щоб люди справедливо судили мене, читаючи все, що я тут пишу. Я повинен виправдатися перед собою, перед пам'яттю моїх батьків, перед ріднею, що залишилася в Хаені, перед мадрідськими друзями, хоча вони й показали мені спину, коли я втратив і гроші, і радість…

О боже мій, боже, який я самотній!

Ми певні, що якби Хуаніта знала, де живе власник записника, то вона благала б свого батька бігти, летіти до нього, вирвати його з пазурів самогубства, яке вже нависло над ним…

Ми віримо в те, що Хуаніта, така людяна й благородна, змогла зазирнути в глибину душі цього юнака й дійти думки, що душа його гідна співчуття, що вона може виправитися, заслуговує на щастя і здатна зробити щасливими ще й інші душі…

Одначе продовжимо.

На останніх сторінках записника сповідь закінчувалася своєрідним висновком:

Кохання — то лише золотий сон чоловіка. В будь-якій іншій жінці я зневірився б так само, як і в К…

— Неправда! — схвильовано скрикнула Хуаніта.

Я ніколи не зустрічав жінки лагідної, благородної та відданої, яка могла б дати мені щастя. Такої жінки просто немає на світі…

— Дурень нещасний! — відгукнулася на це Хуаніта. — Таких жінок дуже багато.

Та й хто вийде заміж за злидаря, за людину, яка може тепер існувати лише за рахунок власної праці, мов поденник?

— Дурненький! Я тебе взяла б, аби тільки правдиве було твоє каяття!

Не встигла ця думка обсипати жаром Хуанітине обличчя, як у вічі їй впали рядки, від яких вона мертвотно зблідла:

Бідна Лолілья! Як вона плакала по мені!..

Доводжу до відома Білої маски, що її теперішні стосунки з Е… звільняють мене від даного їй зобов'язання…

Хай змилується господь над моєю душею, що не бачила милосердя на цьому світі!

Хуліо де Кардела.

Хуаніта почала шукати ще якісь нотатки, але нічого не знайшла.

Вона скрикнула, і раптом відчула, що плаче…

Тремтячи всім тілом, приголомшена, підхопилася Хуаніта й побігла до материної кімнати. Пробігаючи вітальнею, вона зіткнулася з батьком, який саме повернувся з прогулянки.

— Ой, тату!.. — скрикнула дівчина в нестямі.

— Що з тобою, дитино? — перелякався старий, глянувши на Хуанітине обличчя.

— Хуліо де Кардела!.. Ви знаєте його?

— Як? Ти була знайома з ним?

— ?

— Щойно він розніс собі голову з револьвера посеред Пуерта дель Соль на очах у сотні, мабуть, чоловік. Жорстоке, скандальне й відразливе самогубство! Я бачив труп у дворі військового караулу, де його тимчасово помістили. Якийсь кабальєро з Хаена впізнав у самовбивці свого земляка і назвав його ім’я… Варварство! Це видовище рознервувало мене страшенно!.. Але ж, дитино, чого ти плачеш? Хіба ти знала того юнака?

Хуаніта мовчки простягла батькові записну книжечку. Бідна дівчина не могла мовити й