Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

для Бандери. Він розумів: Гелен замахнувся на те, чим тримався Степан, на його організацію та її можливості в сфері розвідки проти СРСР. Зголоситися Бандері на таке — все одно, що власноручно перерізати собі горлянку. Саме над цим і міркував зараз Ріко Ярий, сидячи поруч з Бандерою. Ярого, звичайно, непокоїло своє: як утримати в руках зняті з рахунку в Базельському банку організаційні мільйони. Вивернути їх з нього міг один-єдиний чоловік на світі — Бандера. Коли б його раптом не стало… Ріко піймав себе на думці, що хоче, аби саме так і було. Зрештою, справи Степанові кепські. Він потрапив у жорна. З одного боку, Лебедь з опозицією, з другого — Гелен і Оберлендер. Не треба бути мудрієм, щоб зрозуміти: дні Бандери полічені. То чи варто підставляти йому плече? А може, краще робити все для того, щоб це сталося якомога швидше. Приберіть сьогодні Бандеру, й усі лишаться у виграші… Ні, він не побажає такої скрути найлютішому своєму ворогові.

— Праворуч, — сказав до Фурмана Байда. — Паняй просто до входу в готель! Дивися, скільки їх понаїхало!

— Кого? — перепитав Фурман.

— Журналістів, кореспондентів, репортерів, хай їм біс… Я вчора дзвонив-дзвонив по редакціях, аж захрип… Більше двох десятків машин, а ще он автобуси.

Фурман спрямував був свого «опель-адмірала» до парадного під’їзду, але Бандера штовхнув його в плече:

— На парк і ближче до виїзду… А ти, Байдо, як зупинимося, біжи та розпитай у пана професора, що там і як.

Поки вони паркувалися, до машини підійшов сам пан професор.

— Слава Ісусу, все гаразд… Набилося повний хол…

— Про щось питали?

— Аякже… Поки збиралися, то нічого, а потім почали нервувати. Довелося запустити гачка в печінку. Сказав: коли будуть слухняними, то стануть свідками сенсаційної заяви… Накинулись, хто та що? Я наказав подати вина… Тепер сидять жлуктять винце, чекають на сенсацію!

Бандера набичився:

— Ну, ходімо… Ріко, залишишся чи підеш з нами?

— Якщо можна, то я пішов би… Цікаво, що там за сенсація.

— Вилазь з машини і тримайся гордовито. Ти — один з керманичів організації, про яку настав час сказати світові! — Бандера накачував себе пихою. — Досить нам ховатись у тінь! Нехай Європа й Америка знають про наші звитяжні змагання за волю й державність! Нехай про наших героїв заговорить увесь світ! А ви беріть зброю й пильнуйге, щоб яка зла душа, поки я буду виголошувати промову, не здумала вчинити атентат.

Усе те він говорив на високій ноті, надимаючись, мов пухир. Обличчя його з сірого стало червоним. Рішуче обернувся й кинув через плече:

— Пішли!

У холі гірського готелю зібралося, може, чоловік тридцять, обвішаних фотокамерами. Все то були люди, які встигли надивитися за свою журналістську практику всякого, проте такого їм не доводилось бачити.

— Таємниці в стилі Мадрідського двору… — посміхався, похитуючи кучерявою головою, представних мюнхенської вечірньої газети.

— Ні, це швидше нагадує витівки Скапена[32], — вторував кучерявому фоторепортер ілюстрованого тижневика.

— Не знаю, як ви, панове, а я вважаю, що нам просто морочать голови.

— Схоже… Спровадили з Мюнхена, а там зараз…

— Та вгамуйтеся, панове, — кинув завідуючий відділом інформації «грубого» журналу «Вельт». — Коли розігрують, то не пригощають вином. Такий жарт уже коштує місячного гонорару!

— Поясніть, панове, як усе це розуміти? — розводив руками сухий, мов тріска, власний кореспондент «Нью-Йорк таймс» у Баварії. — Протягом тижня мені не давав спокою якийсь тип. Поганою німецькою мовою, характерною для вихідців з Польщі, він радив мені відвідати цей забутий богом готель. Гадаю, тут не обійшлося без його власника, який зацікавлений в елементарній рекламі.

— Ваша правда, нам теж мало не обірвали телефони, — підтримав американця поважний фоторепортер. — Безперечно, це витівка хазяїна готелю, бо хто інший пригощатиме газетманів вином?

— Винце поганеньке, проте винахідливість хазяїна варта кількох знімків і підтекстовок у розділі фотохроніки. — Фоторепортер підвівся. Поставивши на столик келих, сказав: — Хто допив і їде до Мюнхена, прошу. У мене автобус.

Дехто з журналістів уже почали підніматися з місць, коли раптом прочинилися двері й до холу ввійшли четверо похмурих молодиків з автоматами напоготові. Журналісти насторожились, принишкли. За якусь мить до залу швидкою ходою ввійшов низенький на зріст, лисий чоловік. Зупинившись між своїх охоронців, він переможно поглянув на присутніх і голосно сказав:

— Я Степан Бандера! Слухайте уважно! Я хочу звернутись із закликом до західних держав!

— Цікаво…

— Що він сказав?

— Хто він такий?

— Кого і до чого він закликає?

У залі зчинився шум. Журналісти, котрі не зрозуміли слів прибулого, перепитували в сусідів, які сиділи ближче, ті намагалися щось пояснити своїм колегам. Бандера сполотнів, очі його блиснули люто. Він зробив крок уперед і ще голосніше, перекриваючи шум голосів, мовив:

— Мене звуть Степан Бандера! Я хочу звернутися до західних держав із закликом!

Довготелесий американець поволі підвівся і, не перестаючи жувати, спитав:

— З який таким закликом? Хто вас уповноважив?

— За мною сорок п'ять мільйонів українців, — одрубав Бандера, стежачи за тим, яке враження справили його слова. — Прийде час, і ми, українські націоналісти, станемо перед світом на повен зріст!

У холі прошелестів сміх. Маленька, опецькувата, черевата постать Бандери поруч з мало не двометровим власним кореспондентом «Нью-Йорк таймс» справляла кумедне враження. Скреготнувши зубами, Бандера повів мову далі ще з більшим притиском.

— Я залишив свої загони, які борються… Звитяжно борються з більшовиками! Залишив на кілька годин, щоб сказати вам, а через ваші газети всьому світові: прийде час, і в усій сфері комуністичного