Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

Сто разів вона наказувала собі не думати про нього, викинути його з голови, бо ж безсовісний: дружить із нею, а секрети розповідає Хомі й Куприкові. «Як ти такий, то й забирайся геть з голови… А я буду думати про своє. Ні в кого, — одпихаючи геть Пилипа, казала вона далі,— немає такої колекції сокирок, як у мене…» Люся починала перегортати аркуші гербарію, придивлятися до сокирок, але на тих аркушах бачила не сокирки, а того самого, бридкого Пилипа. І все здавався він їй таким, як під час безводного маршу: змарнілий, аж чорний, очі блискотять і язика в роті не поверне… Люсі ставало шкода безсовісного Пилипа. «Бо він же ж упертий, — думала дівчинка. — Як що в голову візьме, то вже не одвернеш назад. За день і краплиночки не випив…»

Отак Люся думала про Пилипа, схилившись над папкою з сокирками. Аж тут кущі біля неї зашелестіли, і з них вискочили спочатку Пилип, а потім і Хома. Пилип, червоний, розгарячілий, спинився проти Люсі. В очах у нього, в самій глибині, світилося щось привабливе і незвичайне.

— Чуєш, Люсю, ось ходім з нами! Ми покажемо тобі таке!..

— Еге ж, — підтвердив Хома і блиснув своїми чесними очима: — Там таке, що ого!

Люся гнівалася на Пилипа і на Хому, і це було ще так недавно! Розум Люсин кричав: «Прожени їх, безсовісних, хай знають, як секрети ховати!» А серце Люсине вже не гнівалося не тільки на Пилипа, а навіть і на Хому: вони стояли перед нею, нетерпляче чекали.

Дівчина завагалася, хотіла не почути Пилипового голосу і… не змогла!

Люся розслабла, почала зав’язувати папку, сокирки чіплялися, і Пилип сказав:

— Дай я тобі допоможу! — І, не ждучи, поки Люся згодиться, взяв папку.

Привели хлопці її до самого підніжжя Кам’яної гори, тільки не з того боку, де Ассурбанапал, а від річки. Під могилою Люся побачила величезну авіаційну вирву. Вирва ця до самого дна заросла бур’яном. Від спеки бур’ян знизу почервонів, зате зверху був зелений, гіллястий і такий високий, що Люся, як ступила в нього, то й потонула з головою.

На дні вирви земля була покопирсана, подзьобана більшими й меншими ямками. Пилип присів біля найглибшої і, засунувши руки в м’який грунт, обернувся головою до Люсі. І сказав таке:

— Чуєш, Люсю, візьми собі оце, коли хочеш, назовсім! Це кругла коробка, а в ній діамант…

Люся простягла руки і, враз скрикнувши «ой!», сахнулася так, що мало не впала.

Все з’ясувалося, як тільки Пилип глянув на те, що дарував Люсі. Це була не коробка з діамантом, а людський череп з діркою в лобі, з покаліченими щелепами. Хлопці, як і Люся, дивилися на череп з ляком. Нарешті Пилип сказав:

— Де ж він узявся? Я сам бачив: там не череп був, а коробка, і в тій коробці блиснув діамант…

— І я теж і коробку, і діамант бачив, — ствердив Хома.

Люся стояла настрашена і не знала що їй робити і думати.

Спочатку їй здалося, що це хлопці так жорстоко пожартували з неї, але коли глянула на вкрай спантеличеного Пилипа, на вкрай розгубленого чесного і завжди щирого Хому, завагалася.

Хома перший отямився, взяв у Пилипа з рук його археологічного ножа і нагнувся над ямою. Він казав, штрикаючи ножем то з одного, то з другого боку:

— Отут нічого не було і отут нічого не було. А отут ти як копонув, а воно як блисне…

Тим часом чутка про знайдений череп вже облетіла всю експедицію, і на місце події один по одному почали збігатися хлопці.

Люся стояла серед новоприбулих і з страхом розповідала:

— Та такий страшний, увесь побитий…

Вислухавши Люсину розповідь до кінця, Куприк поспішив до Пилипа.

— Ану покажи! Я теж подивитися хочу…

— І я теж, — додав Женька.

Тимофій стояв осторонь і мовчав.

Пилип став на коліна, покопирсався в землі, на тому місці, де приховав череп, щось там намацав і, коли підняв, сказав:

— На, дивися…

— Так це ж не череп! — скрикнув вражено Куприк. — Це коробка, а в ній, бач, щось блищить…

Пилип підвів голову. Таки правда, в руках він тримав не череп, а ту саму коробку, котру хотів подарувати Люсі. Ось і дірка, яку він пробив ненавмисне ножем. Пилип занімів від несподіванки. Цим скористався Куприк. Він застромив у проріз по одному пальцю з правої і лівої руки, напружився і розколов зотлілу коробку надвоє. Розламав і охнув:

— Ой, та тут годинників та перснів! І всі золоті! — Промовивши це, він закричав скільки сили: — Григорію Савичу! Ось ідіть сюди. Тут Пилип і Хома скарб знайшли! Чує-те-е!

Куприків вигук почули не тільки Григорій Савич, а ще й Оля і навіть Білан. Оля підхопилася і дременула, випередивши Григорія Савича, а Білан, котрий лежав, поклавши голову на передні лапи, тепер цю голову підвів і так залишився на варті, охороняючи табір, недочищену картоплю, палатки, рюкзаки.

Все, що було в коробці, Куприк висипав на свою смугасту матроську майку, знявши її для такої нагоди.

Всі стояли, тісно збившись, навколо. Наперед вийшов Тимофій, дивився на знахідку, і очі його взялись дивним блиском.

Люся почала дорікати собі: «Яка ж я дурна й підозріла! Завжди думаю на Пилипа щось погане, серджусь на нього. Насправді ж виходить, що не Пилип поганий, а я сама погана. Хіба ж він винний, що в одній ямі череп лежав і коробка з золотими окрасами? Більше ніколи не буду сердитися на нього…» І Люся поглянула на Пилипа приязно і ще й сказала тихенько, щоб ніхто не почув:

— Не треба сердитися на мене, Пилипе. Тільки ніколи не ховай секретів од мене. А то про твої секрети хто хоч знає, тільки я нічого не знаю…

Пилип