Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Коли Стівена перенесли у перев’язочний пункт, гарячка почала відступати. Рука і шия більше не боліли, але у вухах стояв шум току власної крові у судинах. Іноді звучав низько — наче гудіння, — а іноді високо, наче скрегіт, залежно від сили серцебиття. Від постійного шуму у вухах Стівен почав марити і втратив зв’язок із фізичним світом. Він бачив себе у будинку на французькому бульварі у пошуках Ізабель. Потім раптово опинився у маленькому будинку дідуся в Англії, далі — у притулку, а наостанок там, де народився, але вже давно забув те місце. Він марив та кричав. Він відчував різкий запах карболового мила з притулку, крейди та пилу зі шкільного класу. Він так і помре людиною, яку ніхто і ніколи не любив. Ніхто із тих, хто його знав. Помре на самотині, неоплаканим. Він не міг цього пробачити нікому — ані своїй матері, ані Ізабель, ані чоловікові, який обіцяв стати йому батьком. Він закричав.

— Він кличе матір, — сказав санітар, коли вони принесли його у намет.

— Ну, це нормально, — відповів лікар, знімаючи пов’язку, накладену Бірном майже тридцять годин тому.

Стівена винесли із намету на вулицю і залишили чекати або ж транспорту, який відвозить поранених до пункту евакуації, або ж смерті — дивлячись, що прийде швидше.

Під байдужим небом його дух полишив понівечену плоть, заражену інфекцією, слабку та пошкоджену від самого початку. Краплі дощу падали на його руки та ноги, але єдину його частину, котра була іще живою, вони не могли дістати. Не розум, ні — якась сутність, котра прагнула спокою на тихій тінистій дорозі без пострілів. Перед ним відкрилися стежки у темряву — як вони відкривалися перед іншими солдатами, котрі лежали вздовж довгого рову, викопаного у землі за якихось п’ятдесят ярдів од Стівена.

Коли гарячка у його тілі досягла максимуму, він скотився у теплі обійми забуття — і почув голос. Голос не людський, але чіткий та наполегливий. Це був голос самого життя, яке покидало його. І воно глузувало, пропонуючи йому повернення замість такого жаданого спокою. Повернення навіть на цій стадії у своє тіло, у жорстоке спотворене життя, на поритій землі та розірваній плоті війни. Він міг повернутися, якби зробив зусилля та знайшов у собі мужність. Повернутися у важке, уперте та неприборкане існування — у земне людське життя. Голос кликав. Звертався до його сорому та невдоволеної цікавості. Але якщо він відмовиться, то помре.

Обстріл закінчився. Джек Фаєрбрейс та Артур Шоу сиділи на стрілецькій сходинці з цигарками та чаєм. Вони обговорювали чутки — начебто їх дивізію відправляють на південь, де готується наступ.

Обидва все ще роздумували над тим, як змогли пережити обстріл та сутичку під землею. І від того заспокоювалися.

— Є якісь новини про здоров’я твого хлопця, Джеку? — запитав Шоу.

— Йому досі погано. Сподіваюся, у наступному листі будуть кращі новини.

— Не журися — наш парубійко теж мав щось подібне, проте одужав. У нас вдома хороші лікарі, ти ж знаєш, — Шоу поплескав його по плечах.

— А що з тим лейтенантом, якого поранило під землею з тобою?

— Я не знаю. Вони його врешті-решт забрали, але він марив.

— Це ж він тоді практично віддав тебе під трибунал? Туди йому й дорога.

Джек задумався.

— Він же все-таки нічого мені не зробив і вчинив по-людськи.

— А ти всю ніч не спав.

Джек засміявся.

— Таких ночей було багато. Можна запитати капітана Уїра, як він.

— Піди знайди його, — згодився Шоу. — Зараз тихо. Якщо сержанти перевірятимуть, я тебе прикрию. І подивися, як там справи в окопах.

Джек на мить замислився.

— Цікава він людина, маю зізнатися. Піду знайду його. Може, ще й отримаю сувенір.

— Оце хороший хлопець. І мені візьми, і всім.

Джек допив чай і поклав кілька цигарок з пачки у верхню кишеню. Підморгнувши оком Артуру, він попростував комунікаційною траншеєю у напрямку тилу. Після обстрілу багато що потребувало ремонту. Джека дивувало, як швидко поля та дороги втрачали свою особливу атмосферу сільської Франції та ставали станціями постачання, перевалочними пунктами, складами або просто «транспортом», як висловлювалися солдати. Коли бомбардування припинялося, земля знову ставала схожою на таку, де можна вирощувати зерно та овочі, але не надовго.

Джек побачив солдата, який копав нові туалети, та спитав у нього про розміщення перев’язочного пункту.

— Не знаю, друже. Але ось там є якісь медичні намети, — і повернувся до роботи.

Джек знайшов санітара зі списком поранених, і вони почали читати імена.

— Рейзфорд. Ось. Є такий. Його поклали за стіною.

— Тобто він помер?

— Його не відправили на станцію евакуації. Мабуть, помер. Година лише минула, відколи принесли. Там десь два-три десятки людей.

«Помолюсь за нього, — вирішив Джек. — Це мій християнський обов’язок».

Збиралися сутінки. Джек пішов коліїстим, намулистим шляхом до стіни, за якою починалося зорані поля. Там були рядами розіслані старі ганчірки, вкриті темними плямами. Деякі обличчя світилися білим у світлі місяця, що визирав з-за гаю. Якісь тіла вже