Алоїс Ірасек - Скалаки

— А ну його, єхиду! Ходімо.

Довго чекати їм не довелось, прийшов управитель і почався допит. Пан Франц, писар, сидячи за столом, писав по-німецьки протокола, як диктував йому пан управитель. Селяни не відмагалися. Рихетський відповідав за всіх.

— Бідували дуже, пан помогти не схотів, то що нам лишалося, з голоду помирати? Пішли й випросили собі поміч, а яка з того кривда вельможному панству?

— Яка кривда? Ах ви...— І посипалася лайка. Пан управитель лаявся і по-чеськи, й по-німецьки; найбільш визвірявся він на Рихетського. Та той ані оком не моргнув, не щулився, не гнув спини, не просив ласки. Це й зовсім розлютило управителя.

Так само, як Рихетський, повелися й Уждян із Бартонем.

— Лайдак! Лайдаки! — репетував управитель.— Лашек! Лашек!

Ускочив Лашек, дозорець, що чекав у передпокої.

— Лашек! Неси лаву!

За мить дозорець уже поставив посеред канцелярії лаву й став біля неї сам з ліщиновою різкою в звичній руці.

— Лягай, лайдак! — звелів управитель Рихетському.

Той почервонів: уся кров ударила йому в голову, очі загорілися полум’ям гніву.

— Що? Мене на лаву? Мене, вольного ртинського обивателя? — гримнув він на весь голос, так що писар аж перо з руки впустив.

— На лаву! Лягай! — горлав управитель.

— Спробуй доторкнутись до мене, лакузо паршивий! — Рихетський так копнув ногою лаву, що вона вилетіла у двері. Дозорець сіпнувся був до Нівлта, але дістав од нього такого стусана, що вилетів слідом за лавою.

— Я права маю! Спробуйте зняти руку на вольного! — кричав Рихетський, стоячи посеред канцелярії, гордо випростаний, з гнівним обличчям.

Управитель мало не луснув. Такого йому ще не траплялось. І дійсно, він не мав права чинити так із вільною людиною.

— Постривай, лайдаче! — просичав він і зігнав свою лють на Уждянові та Бартоневі.— До цюпи їх!

Прибіг, отямившись, Лашек, а за мить збіглися на галас двораки й накинулись на Бартоня та Уждяна. Рихетський зітхнув і глухо промовив:

— Не можу вам помогти. Але не піддавайтеся!

— Не бійсь! — рішуче відповів Салакварда.— Розкажеш у нас дома.

Їх вивели.

— Стривай, іще побачимося! — пригрозив управитель Нівлтові. Але той, навіть не озирнувшись, вийшов за схопленими товаришами. Він не був кріпаком, привілей дідівської рихти захищав його.

На подвір’ї Балтазарові й Бартоневі, яких вели до в’язниці, зустрівся плговський економ, колишній камердинер. Упізнавши Салакварду, він оскірився з диявольською зловтіхою:

— Ха-ха-ха! Пане драгуне, а чи прийде депутація просити за тебе? — І розреготався.

Балтазар зціпив кулаки.

На «Скелі» дуже налякалися. Добре, що хоч сповістив їх розумний Рихетський: якби дізналися з чуток, то ще більш було б переполоху. А Нівлт зумів їх заспокоїти, хоч і не розвіяв зовсім тривоги.

Сумний, похнюплений вертав ртинський війт додому. «Доки ж терпіти! — думав він. — Чим далі, тим гірше...» — І мимохіть згадав небіжчика Мікулаша Скалака.

На Лідку звалилася нова турбота: її любий дядечко сидів у темниці. Звістка про це швидко рознеслася по околотку. «Били їх там; це управитель мститься»,— розповідали люди, лаючи мучителя своїх захисників. По всій окрузі тільки й говорили, що про Салакварду, Бартоня та Рихетського; всі співчували їм, лиш слатінський війт Ржегак твердив: «А не я казав? Бач, що виходили собі; о, з панами тільки заведіться!»

За тиждень в’язнів випустили. Уждян, вийшовши на пагорб за замком, погрозив тій гордій будівлі:

— Постривайте ж! Скільки в драгунах прослужив, і не було зі мною такого, а тепер на старості літ відшмагати на лаві, як рекрута... Та ви ще взнаєте драгуна!

Куди б він не пішов, усюди його вітали, спиняли та розпитували. Всі співчували йому. Гнів і ненависть до панів із іскор розгорялися в полум’я.

Минули жнива. Цього року вони добре далися взнаки господареві «Скелі»; Пан економ Плговського фільварку чого тільки не вигадував, аби примусити Балтазара відчути як слід кріпацьку неволю. Чинячи так з волі пана управителя, економ зганяв на старому й власну злість: він не міг і досі забути своєї давньої ганьби на «Скелі». Година того року стояла добра, і Балтазар не зазнав великої шкоди від того, що мусив спершу відробити панщину. Але він не забував ані найменшої кривди, і ненависть його росла. Підданські злигодні, свої й чужі, дуже змінили його. Тепер при думці: «Чому це для них, для панів,— усе, а для решти — нічого? Чому це весь люд мусить гнути спину на маленьку купку?» — він уже не махав рукою й не казав: «А що я