Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

— З чого ти такий впевнений?

Сонячне Дитя потягнувся рукою донизу почухати собі промежину:

— Я медик.

Веселкове Сяйво засумнівався, що він ясно дочув сказане.

— Маю на увазі, — уточнив Сонячне Дитя, нюхаючи свої пальці, — що поза цією місциною я медик. Зараз я навчаюся на медичному факультеті в «Ратґерзі»[163].

Неоново-рожева дитяча соска звисала на шнурку з його шиї. За кілька років там висітиме стетоскоп.

Веселкове Сяйво відкинув цю заяву глузливим пирханням. Він не збирався поступатися авторитетом якомусь Дуґі Хавсеру, що виростив собі лише перший врожай лобкового волосся[164].

— Якщо ти такий розумний, то, може, розкажеш мені, яким чином це трапилося?

Сонячне Дитя на мить придивився до трупа.

— Табір Злих Ніндзя.

Тінкі-Вінк витер в себе з губ блювотиння. І сплюнув, прочищаючи рота:

— Ніякого сумніву.

Навіть у блиманні свічок і в диму кадильниць зблискували його рівні зуби. Трохи блювотиння прилипло до всіяної стразами оправи його окулярів.

Веселкове Сяйво пересмикнуло. Табір Злих Ніндзя був для нього, либонь, найменш спокусливим для візиту місцем. Особливо в офіційній справі. Кожен Злий Ніндзя, аж до останнього пахолка, був непередбачуваним, світового класу пронозою з гострим знаряддям, і то вельми дратівливим.

— Скубі-Ду повідав уже все, в чому він збирався зізнатися. — Веселкове Сяйво клацнув пальцями і кивнув великим пальцем назад собі через плече. — Приберіть, щоб він зник.

Обидва помічники вирячилися на нього. Невтямливо. Сонячне Дитя підніс собі до рота соску і почав смоктати. Тінкі-Вінк боязко втягнув голову в плечі:

— Може, мені таке казати й не по рангу, але чи не буде це знищенням доказів?

Веселкове Сяйво всміхнувся:

— Що? Ти хіба юрист?

Хлопець знизав плечима. Почервонів і відвернувся.

— Ну, я спеціалізуюся на судових справах в індустрії розваг.

За межами пустельного арт-фестивалю, поза цими трьома тижнями магії посеред невідь-де, кожен жив якимсь іншим життям. Удома ці обкурені лялі без ліфчиків були нейробіологами та дизайнерами комп’ютерних програм. Геть усі палії, що вешталися тут з характерно роззявленими ротами, в реальному житті були районними прокурорами. Ніхто з них не бажав цього втратити. Веселкове Сяйво чекав наступних заперечень. Не надійшло жодних.

— Зарийте його, і то поглибше. Десь поза обрієм. Покладіть згори камені, щоб не дозволити падлоїдам подарувати його кісткам воскресіння.

Він дивився, як вони загортають тіло у розфарбоване вівтарне покривало. Коли хлопці його підважили, Сяйво їх запевнив:

— Усе стабілізується, коли ми притягнемо до відповідальності вбивцю.

Насправді Сяйво сказав це, аби заспокоїти самого себе.

Він мав певну контактну особу. Очільником клану ніндзя був один зух на ім’я Фальш-Хвиський[165]. Давно, ще в плейстоценову епоху, той разом з Сяйвом виконував роботу з очищення сральників. Хвиський ніколи не признавався, що він аж такий старий. Він голив сиве волосся в себе на грудях і багато патякав про отримання «ЗОР», намагаючись створити про себе враження як про юнака[166]. Сяйво знайшов його у Медійному Павільйоні, де той записував подкаст для якогось музичного відеоканалу. Цього сезону знімальні групи з усіх країн світу протоптали сюди стежки, щоб поживитися тутешніми ексцентричними акціями. Вони кількісно перевершували кола барабанщиків, і, коли їхні гелікоптери зависали занадто низько, намагаючись зняти конкурс топлес-лімбо[167], їхні гвинти збивали пустельну пилюку в задушливі нуртовища хмар.

Те, що відбувалося тут, слугувало для світу свого роду колективною гештальт-терапією, тож ніхто не міг звинувачувати світ за бажання на це піддивитися. Тут дитиніли монстри. Повільно набирали форми мрії. З безплідного, відкритого всім вітрам кам’янистого ґрунту виросла повнорозмірна копія Нью-Йоркської фондової біржі — з усіма тими її широкими сходами і колонами з канелюрами. Перебував у стадії будівництва майже такої самої висоти бюст вождя Мао. Рейнський замок. Занурений у випалені сонцем вапнякові пласти океанський лайнер. Гаргантюанський пеніс. Троянський кінь. Усе будувалося з бальсового дерева й корку. Кожна структура створювалася на очах за допомоги планок і пап’є-маше, дротяної сітки і натягнутих полотнищ, скоб та фарби. При них роїлися крихітні голі фігурки. Наче на якійсь картині Сальвадора Далі. Змахували крихітні руки, і за мить долинав стукіт мініатюрних молотків. Усе спотворене масштабами й відстанями. По широких проспектах між цими монументами походжали фігурки у різьблених африканських масках і високих головних уборах з