Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

вламувала поїхати без мене. Зрештою силою заштовхала її до ліфта. Хвилин через п’ять кабіна повернулася порожньою. Я зайшла, проїхала всі поверхи та без проблем вийшла на першому, до нашого світу. Машка лежала на підлозі під дверима ліфта й ридала, захлинаючись. Коротше, все нормально закінчилося. — Соня зиркнула на Марка. — Коли вдвох, воно не працює.

— А що стосовно озиратися? — Хлопець усвідомлював, що це ще не кінець історії.

— Машка дуже швидко відійшла. За наступні півроку ми тут кожного другого дня зависали. Це була її ідея піти до струмка, — Соня тицьнула рукою на північ (тобто в той бік, який Марк вважав північчю, бо за відсутності магнітного поля та за нерухомого світила визначення сторін світу було беззмістовним), — я б сама не наважилася. І Машка згодом стала, як ти, їй наче шило в задницю запхнули: всюди хотіла встромити носа, все їй було цікаво. Вона вже не боялася істоти з п’ятого і якогось дня заговорила про те, щоб озирнутися. Я розповіла їй про трюк із дзеркальцем, але вона не захотіла його повторювати. Сказала, що все це дурниці, вона хоче стати лицем до лиця.

У Марка спітніли долоні.

— Вона озирнулася?

Соні важко давалася розповідь і водночас було приємно спостерігати, яке враження на хлопця справили її слова.

— Вона зникла.

— Тобто зникла?

— Зникла! Щезла! Пропала безвісти! — Дівчина змахнула руками над головою. — Як тобі інакше пояснити? Це на початку жовтня сталося. Машка надіслала мені смс, що сьогодні хоче обернутися на п’ятому. Я запитала, чому сьогодні, і вона віджартувалася, типу «today is a good day to die»[29]. Я знала, що відмовляти її марно, ну і… — Соня потупила погляд, її губи ледь помітно тремтіли, — напередодні ми трохи посварилися, тож я більше не відписувала. І все, більше Машку ніхто не бачив. Я шукала її тут, у цьому світі, навіть до лісу підіймалася, не так щоб дуже далеко, та все ж… але нічого не знайшла, жодних слідів. Я не уявляю, що з нею трапилось. Її батьки заявили в поліцію, школу на вуха поставили, мене допитували через ті повідомлення, але я ні в чому не зізналася. Та блін, що я могла розповісти? Набрехала, що то все, типу, ігри. Її три тижні по всьому місту шукали, проте не знайшли. Машка тупо крізь землю провалилася.

Марк нервово погладжував нижню губу й підборіддя.

— І?..

— Що і? — агресивно перепитала Соня. — Хеппі-енду не буде. Машку до цього часу не відшукали, її батьки через рік розлучилися, мати якийсь час жила в нашому будинку, але потім кудись перебралася. Історії кінець. Завіса!

Хлопець повільно видихнув. Він вагався, чи говорити Соні, що її розповідь насправді нічого не доводить. Вона не навела жодного прямого доказу, що Машка справді озирнулася. Може, вона озирнулася, і внаслідок цього скоїлося щось непоправне. А може, її викрав якийсь педофіл. Чи вона втекла з дому й влізла під машину на глухій сільській дорозі. Чи банально втопилася, купаючись по той бік ліфта. Та що завгодно могло бути.

Соня наче прочитала його думки: зневажливо пирхнула й підвелася.

— Піду почитаю.

Вона сходила до дуба, повернулася з романом «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз під пахвою та вляглася на траві за кілька кроків від багаття. Марк засмажив іще одну сосиску, та вона не лізла в горло.

Час повільно спливав, хоча відчуття його плину було притупленим. Сонце незмінно висіло над водою на заході, тіні не довшали й не коротшали. Хлопчак сидів на пляжі та спостерігав, як догоряють сухі гілки. Якоїсь миті він кинув оком на невикористані газети, подумав, що їх теж треба спалити, потягнувся по них. Одну за однією Марк жмакав газетні сторінки й підкидав їх у вогнище. Вони спалахували насиченим жовтогарячим полум’ям і швидко перетворювались на крихкий брунатно-чорний попіл. Останньою лежала газета «Рівне вечірнє». То був п’ятничний номер на двадцять чотири аркуші, тож минуло кілька хвилин, допоки хлопець дістався останньої сторінки. А тоді завмер.

Аркуш, який він тримав у руках, містив майже два десятки пафосних привітань: 24 березня відзначає день народження наша дорога мамочка, дружина та бабуся… 25 березня відсвяткувала 70-річчя… Вітаємо із днем народження дорогого онука, синочка та братика… Траплялися також віршовані поздоровлення, іноді — просто фотографії гігантських букетів із написом «Вітаємо». Майже біля кожного вітання була фотографія. Спочатку Марк не надав цьому значення, аж поки не надибав на одне з найменш крикливо оформлених поздоровлень у нижньому правому куті сторінки:

Колектив редакції газети «Рівне вечірнє» вітає колегу-журналіста Григорія Ференса з ювілеєм. Зичимо міцного здоров’я, творчих здобутків, високого професіоналізму і благополуччя. Нехай надалі ваше відкрите й щире слово служить правді та істині, утвердженню добра і справедливості, а доля буде завжди прихильною до вас!

Ліворуч від тексту надрукували великий знімок: Ференс сидить за робочим столом і посміхається в камеру. Маркове серце забилося швидше. Привітання. У номері «Червоного прапора», взятому з кімнати на першому поверсі, нічого подібного він не знайшов, але це не означало, що в радянських газетах нікого не вітали. Якщо раптом Соломія пропрацювала в «Червоному прапорі» достатньо довго, її могли поздоровити з ювілеєм, розташувавши біля поздоровлення фотографію. Її фотографію. Це здавалося логічним. Якщо це так, якщо його припущення виявиться правильним, то замість трьох тисяч трьохста доведеться переглянути лише кільканадцять газет. Марк швидко прикинув у голові: найгірше — не більше як кілька десятків!

Хлопчак гарячково зім’яв аркуш із привітаннями, вкинув його у вогонь, почекав, щоб він згорів, після чого засипав багаття піском. Соня відволіклася від книжки.

— Ти чого?

— Дещо згадав. — Марк підірвався й почав хапливо одягатися. Плавки ще були вогкими, зате футболка просохла. — Мені треба йти. Бувай!

Соня проводжала його поглядом, доки хлопець схилом пагорба підіймався до котеджу. За кілька кроків від входу Марк узяв лівіше від ґанку й підступив до еркера з вибитою центральною шибкою. Він подумав: а раптом там іще є газети? І зазирнув досередини.

Газет, певна річ, не було. Зате на вкритій пилом підлозі хлопець розгледів вервечку слідів, які тягнулися до матраца, біля якого він підібрав «Червоний прапор» сорокарічної давнини. Сліди не могли належати йому. Вони були чіткішими й пролягали трохи осторонь уже припалої пилом доріжки, яку хлопець протоптав два тижні тому. Марк добре пам’ятав, що відбувалося, коли він проник до будинку: на відміну від тьмавої кімнати на другому поверсі, яку він обнишпорив уздовж і впоперек, тут, унизу, він не взявся нічого обстежувати, лише забрав газету й вислизнув назовні. Крім того, сліди