Остап Дроздів - №2

за кролячу чумку. Manolo завше мав пієтет до них, проте старався не перевантажувати їхньою кількістю своє життя — боявся поетичного перетворення свого човна на скоринку з-під кавуна, боявся зупинитися, боявся стати простішим.

— Желаете? — стюард мовою ленінізму пропонує пригубити бурбон.

Ромин син пригубив би. Біляве чудо тримає руку на його коліні. Воно звикло демонструвати свою органічність, а він летить у країну, де прийнято демонструвати лише правильність.

— Боїшся? — запитує Ромин син у профіля, що видається йому найправильнішим у світі.

Ромин син бачить шерстинку на підборідді, вона недалекоглядно зачепилася краєчком, даруючи підставу ніжно торкнутися до личка і зробити це довше, ніж зазвичай знімають шерстинку. Біляве чудо почухало місце дотику і притримало тепло біля себе ще кілька секунд. У хвилині їх не 60. Хто взагалі придумав цю незграбну умовність? 60 — мало для щастя тих, хто хоче продовжити його. 60 — це один апчих, одна нетривка задума, одне речення без шансу на продовження. Біляве чудо перетворило цю неапольську поїздку в суцільний паліндром, який можна читати однаково взад і вперед, і тепер Ромин син проклинає час за його зашморговість, за те, що він арканить, змушуючи дотлівати в клепсидрі невблаганного часу, який на кожні 60 стікань зменшує можливість побути щасливим. Завмерти б, соляним стовпом закостеніти б у позі з рукою на коліні, стати б ясиром-бранцем у тих готельних обіймів, коли вони губилися в часі, просторі й ґудзиках.

Ті, хто не люблять, є невинними, і тому Ромин син запитає:

— Яку формулу любові ти обираєш: Я + Я = Ми чи Я + Я = Я?

Біляве чудо лише лукаво промовить:

— А яка різниця, що буде після знаку дорівнює, якщо все одно є Я + Я?

— Велика різниця! Зараз твоя рука на моєму коліні, але після цієї поїздки я вже буду без тебе. Без тебе, розумієш?

Ромин син благає біляве чудо: не дивися на мене так мефістофельськи, не заганяй іржу в скору розлуку, не змушуй запам’ятовувати кожну твою мімічну звабу, не томи мене на малому вогні, не закохуй ще більше — це ж кінець, кінець, кінець! Пускайте титри.

— Ти зі мною в туалет?

— Я тебе колись уб’ю.

Я + Я ідуть між рядами, Roma їх помічає і підхіхікує, стюард грає вар’ята, начебто протирає горнятка. Я + Я зачиняються в туалетику, там приємо пахне освіжувачем повітря з запахом сандалового дерева, дуже чисто, вся кабіна обтикана функційними кнопочками, як ракета. Я + Я не збираються тут влаштовувати експрес-оргазми, вони просто хочуть тихо, без сторонніх, постояти удвох в обіймах, поклавши голови одне одному на плечі. Жодних поцілунків, ніякого здирання одягу, ніякого «встигнути за 5 хвилин» — просто мовчки постояти, обійнявшись. У мертвій піднебесній тиші. Поближче до Бога. Просто постояти удвох. Мовчки. Втаємничено. Інтимно. Без слів.

Я + Я = ?

— І що? Серце навіть не тьохкає? Як би там не було, ти летиш до країни, звіди походять твої предки...

— Я лечу до країни, звідки ти.

Роминому синові треба відвернутися, щоби проковтнути цю відповідь. Вона розкуйовдила його. Йому хижо. Вони ж не будуть разом. Це прощальна поїздка. Остання удвох. Остання для руки на коліні. Біляве чудо прошвирнеться країною гротесків і полетить в інший кінець глобуса, де більшає небо. Біляве чудо у своїй країні оперує можливостями, а не шпаринами, крізь які треба протиснутися, втягнувши живіт. Для білявого чуда це — транзит, для Роминого сина — проводи. Утім, він звик. Його завдання — бути гідом для людини, яка мусить співставити його з країною, вставити його в країну і з почуттям виконаного обов’язку лишити провислою струною на грифі.

Ситуацію рятуватиму я. Мене попросили допомогти показати білявому чудові, що існують ще й такі перехідні моделі, як наша країна — країна, яка ніколи не втрачає шансу втратити шанс. Хай дивиться на це велелюддя зламаних променів і повішаних крил. Хай бачить ясні очі молодих людей, які показують чудеса оптимізму на тлі мінімальних пенсій. Хай побачить країну фантастичних багатств і дорогих позашляховиків, адже найбільше мільйонерів саме поза шляхами.

Залізобетонна країна навряд чи сподобається людині, що мешкає в бунґало, тому Ромин син обґрунтовано найбільші надії покладає на мене — я мав би показати свій дозбручанський край, маркований присутністю в ліберальних імперіях. Я мав би напружити біляве чудо, змусити зарахувати нашу країну до переліку цікавих, а не просто транзитних. Мій дозбручанський край має стати для білявого чуда саламандрою з яскраво-стронціановим забарвленням луски, на яку негоже не звернути увагу.

Коли вони прилетять, я нашлю на біляве чудо всі Карпати й усю площу Ринок, аби воно захотіло полюбити мій край. А за країну я не відповідаю.

33

Коли Єфросинія, не зовсім сама, зійшла на перон львівського вокзалу, відчула себе йогом, що вміє ходити по цвяхах і битому склу. Їдучи сюди, вона вже встигла провести сеанс саморефлексій:

— У цьому плацкарті ти залишиш усе, що з тобою було. На перон нового міста ти вийдеш новою людиною. Тебе тут ніхто не знає, отож, як ти себе подаси — так і почнеш жити. Цікаво, чи це прикордонне й дуже західне місто видає щастя напрокат?

Єфросинія підошвою взуття відчула, що її нога ступила на твердь міста, доведеного до кондиції al dente. На перший зуб, воно може видатися недовареним, недом’яким, та саме у цьому стані невловимого недо- криється рецепт міста, яке вже друге десятиліття бухтить в окропі історичних подій. Ніщо і ніхто не може його розварити до стану розм’ятого сусла, однорідного місива, в якому зникли останні грудочки вцілілої самобутності.

Місто виглядало кастрованим, але гордим. Воно мовчки виказувало своє аристократиче походження, хоча й було заковане в совєтські вивіски, плакати і фуфайкових людей. Місто все одно затаювало й переховувало свою неповторність як не під бруківкою, то в парадових під’їздах із вітражами, то в кам’яницях-люксувках, де оселилися найнедостойніші цього міста. Атланти мали білі бороди, як у Ґеродота, і ніжне тіло, як у Діоніса; вони сопіли й кряхтіли, але все одно тримали старовинні балкони колись п’ятикімнатних помешкань, а тепер перекроєних однокімнаток зі спільними кухнями.

Єфросинія працюватиме на танковому заводі, спокутуючи свою провину перед країною. Та найперше — вона закохуватиметься в місто кондиції al dente. Паперові люди, ці живучі таргани, добралися й сюди, проте їхня концентрація ще не така задушлива, терпіти можна. Точніше, лікуватися самим містом, яке досі носить шляхетного капелюха і цінує оперне мистецтво мовою оригіналу. Для Єфросинії, яка завше конфліктувала з папером, її