Остап Дроздів - №2

розуміла, що життя за кордоном дорівнює життю чи не в половині рідної країни. З тією поправкою, що единая страна була нав’язливішою. Її рідна країна мурашиним строєм пішла від неї кудись, де солодше, де ностальжі, майскіє празнікі, шансон і іронія судьби. Roma додала би ще й кілька копняків навздогін, але багатостраждальна й без того була багатостраждальною. Її країна навіть не хотіла обернутися, аби востаннє глянути на ту, яка не могла користатися державною мовою у своїй державі і від того ставала злішою. Страх навічно залишитися тінню, спрацював, і единая страна вже перестала хвилювати ту, хто по-діоґенівськи блукала вдень із каганцем і шукала свою країну в своїй країні. Roma лишень і робила, що розмитнювала свої мрії жити колись у країні, де назва відповідатиме суті.

Щодалі на схід множилися мільйони чужих ночей. Чужі люди жили собі буденно й по-чужому, співали й слухали чужі пісні, їхні пушкінські діточки тулилися до їхніх щік і просили щастя, чужі люди гуляли парками, будували висотки й облаштовували свій світ, альтернативний до назви країни. Їм добре в единой стране, а іншої вони не прийняли б. Roma їм заздрила — вона не мала такого дару підверстувати цілу країну під своє кліше. Вона вважала це насильством. Сліпий нахрап не був її тотемом. Її рідну країну стрімко заповнювало щось чуже, і робило це так майстерно, що обличчя її країни раптом стало зовсім іншим, ніби хтось провів пластичну корекцію. Для речей, прямоспівзвучних із назвою країни, стало все менше й менше місця.

Внутрішні демони країни стали титульними. Гості вижили господарів. Roma почала відчувати свою країну як незагоєну рану, яку заливають смолою.

Захотілося подорожник прикласти до серця.

Manolo чомусь собі придумав, що країна, куди вони ось-ось приземляться з Roma, пояснить йому: що насправді сталося у проміжку між ленінізмом і «кінцем історії». Manolo має сентимент до країн, вихованих колективізмом. Він їх любить жаліти, бо відчуває свою вищість. Країни з червоного табору ваблять його колоритом безпорадності перед своїми слабкостями, прищепленими в тоталітарний спосіб, і психіатр із Сардинії хоче собою заповнити вакансію на безпристрасність.

— Ми летітимемо тим самим маршрутом, що й голландці у збитому боїнґу? — ніби між іншим він запитав на летовищі ще в Неаполі.

— І гадки не маю, — розгубилася Roma. — Ти що, боїшся?

— Боюся, що мені сподобається, і я перестану тебе розуміти.

— Секундочку! То ти до мене ставишся крізь призму ставлення до моєї країни?? Нічого собі!

— Трохи є. Я тебе покохав як виняток...

— Я зараз тебе приб’ю.

— ...як виняток із твоєї країни, — Manolo говорив упівоберта, бо трап не надто широкий. — Як я зрозумів, у твоїй країні більшість людей живуть дуже погано і хочуть, щоб усі так жили. Повторюю — як я зрозумів.

Їх везе екіпаж із гламурними стюардесами і одним стюардом, але ніхто з них не володіє мовою своєї рідної країни. Сідати і пристібати ремені запрошують мовою, яку сардинці не раді чути на своїх курортах, бо ця мова в них асоціюється з нав’язливим і надміру адреналінним відпочинком. Значить, між ленінізмом і «кінцем історії» було ще щось, що потребує досконалого вивчення психіатром. Що сталося з країною, яка буцімто дуже хотіла покінчити з ленінізмом і переставитися на власні рейки — наразі це загадка.

Roma вже витягла з сумки книгу рідною мовою, щоб пришвидшити біг циферблатних стрілок під час перельоту. Manolo в дорозі не читає, бо букви чинять на нього снодійний ефект, а він боїться спати на висоті. Roma вже перегорнула третю сторінку, Manolo перебирає в умі країни третього світу, де він бував. Roma займає себе зануренням у придуману автором дійсність, Manolo ж дивиться на цілком реальні узвишшя і впадини, що поперемінно служать земним тлом для пухнастих хмар за вікном; він більше за все обожнює природу, бо лише вона вміє гарно помирати. Roma починає ритмічно помахувати ногою, а це ознака хвилювання, і ніяка палітурка не здатна приховати те, що вона вже обірвала нитку книжної оповіді. Manolo в неї ще більше закохується прямо тут, у цьому авіакріслі, поруч із хмарами. Roma думає про те, що вона не буде промоутером для своєї країни, проте й ганьбити всі її вади теж не буде, і як досягнути цієї золотої середини, не знають навіть ці замшілі луги, що колись були трипільськими, а зараз атошними. Вона везе свого коханого до країни війни й фестивалів, країни дубль-амнезії, коли люди забули про те, що вони забули.

Manolo ще місяць тому сказав:

— Я не поїду на східні терени. Мене цікавить лише твій край. Той, що європейський. Решта не цікавить. Не ображайся. Узимку в мене буде Центральна Африка.

Графіка маленьких квадратиків на дні світу під черевом авіасудна підкреслює всю малість усього, що є землею. Manolo ніколи не розумів цього вислову — любити свою землю. Він завжди любив яксамраз не землю — а море, затоку, окраєць неба, повітря, власне, повітря, так-так, повітря він любив передусім, бо земля є якорем, вона поглинає людину, вона протистоїть культурі саморозвитку, тому що змушує ні про що не думати. Люди землі жили в Сардинії також, вони всюди мусять жити, щоб підтримувати життя решти людей; люди землі кохалися у вівцях і оранні ріллі, вони вирощували зелень і коренеплоди, це було їхнім шаблоном щастя, яке не вимагало саморозвитку, а лише опанування предковічних знань, їх калькування, їх додрібничкове відтворення в традиції; люди землі щасливіли сонцем і небом, вони випромінювали таке задоволення від життя, що самому теж хотілося позбавити себе мук саморозвитку, хотілося зупинитися на вже досягнутому й переступленому, хотілося врости в жирнющу землю, а бекання тварин слухати як соул чи фанк. Люди землі любили свою землю, і це передбачало ненависть чи заздрість до землі чужої, а незнана земля їх страшила, земля далека їх не вабила, існувала лише своя земля, а землі своєї не може бути багато на острові, тому люди землі на своїх наділах почувалися ґіґантами, їм непотрібно було спокушати себе паромом на континент, на землю інших.

Люди землі люблять мало, але сильно, вони є людьми горизонталей, людьми поземних ліній, літаки на них можуть хіба падати, кораблі на них можуть хіба гудіти здалеку — їм потрібна земля як гарантія твердості, а тверді речі зазвичай є монолітними й маловаріантними, люди землі такими і є в своїй суті, і вони непідробно прекрасні, коли міцно тримаються за каптур своєї землі, мов непідготовані до дорослого життя діти, й бояться землі незвіданої більше