Марія Хіміч - Байстрючка

— Трам-та-та-тарам-тарам-тара! — заспівувала.

— Ксенько, ти при своєму розумі? — у дверях стояла Варварка, і її губи гнівно ворушилися. — Ти вся заляпана фарбою! Ти ж не перевдягнулася зі школи! На кого ти схожа?

— На художника, наприклад, — мій хороший настрій годі було зіпсувати, — гукни маму, будь ласка. Вона вже повернулася з роботи?

— Повернулася. Щойно.

Коли мама зайшла в кімнату, я, радісно усміхаючись, сказала:

— Це — тобі!

Вона здивувалася й довго роздивлялася картину — закохану парочку, яка безстрашно йшла собі в далечінь, не залишаючи слідів на снігу.

— Хто вони? — запитала мама.

— Це ти з батьком. Ви навіки разом, які б вітри не пронизували вас наскрізь. І сліди від усіх ваших вчинків, поганих і хороших, однаково буде засипано снігом вічності. Ви просто йдете далі, тримаючись за руки, бо головне — це кохання. Воно прощає все, якщо залишатися йому вірним.

Мама не сказала мені жодного слова щодо зіпсованого одягу. Здається, вона його не помітила.

Бачив, що Віта розчарована мною. Вона навідувала мого сина в лікарні, готувала для нього бульйони й компоти, розмовляла з ним. Мене ж уникала.

І ось я вирішив зробити крок назустріч. Оскільки нині жив сам, поки Валерик лікувався, то прибрався в хаті (не робив цього вже давно) та приготував вечерю. Віта неохоче прийняла запрошення зустрітися, проте все ж прийшла.

— Глянь, моя люба, ми скоро житимемо тут разом із нашими дітьми, — узяв її за руку й провів кімнатами, — ми змінимо обстановку, у мене є заощадження, придбаємо нові меблі. Весілля Варварки можемо справити у дворі — місця вдосталь, поставимо величезний намет, заріжемо обох моїх свиней, наймемо кухарів і приготуємо безліч наїдків!

— Я теж можу готувати, — усміхнулася Віта.

Моя тактика була правильною, тож я продовжив:

— Щодо нашого весілля, то не думаю, що потрібно робити якесь пишне свято. Розпишемося й улаштуємо маленьку родинну вечірку.

Віта спохмурніла.

— Але якщо ти хочеш, то запросимо твоїх родичів із Б.! — поспішив виправити ситуацію.

— Я не вийду за тебе, — тихо промовила Віта.

— Що? — не повірив вухам.

— Вибач, передумала. Більше не хочу бути твоєю дружиною, — жінка відійшла від мене.

— Перестань, Віто! І куди ти підеш? Кому ти потрібна? Ти що, думаєш, тобі ще хтось запропонує вийти заміж? Ти — вже не молода дівчина, прокинься. А ще в тебе є судимість…

Мої слова зачепили Віту за живе. У її очах з’явилися сльози. Вона вибігла з будинку.

— Вибач, вибач, Віто! Я — придурок! Сам не знаю, що на мене найшло! — кинувся за нею.

Проте її вже було не наздогнати. Точніше, завжди можна наздогнати при бажанні, проте я весь чомусь зів’яв. Мені в ту мить більше закортіло до друга Вітьки. Захотілося напитися.

Я вже майже вийшов із хати, проте спіткнувся об кеди. Вони сумно лежали, розвісивши шнурки. Сів на підлогу й узувся в них.

А потім побіг до Вітьки.

Марко, який був немов кісткою поперек горла, цементом, який скріплював шлюб Зіни й Назара, виявився всього-на-всього нагуляною дитиною. Якби ж знаття про це раніше… Можливо, тоді Назар усе ж наважився покинути свою жінку з її отруйними моцаками. Чому ж я не бачила, хто такий насправді Марко? Не знаю.

Можливо, людині й не потрібно все знати? Життя складається так, як складається, тече невидимими струмками в невідомому напрямку, і годі все передбачити.

Іноді краще змиритися, адже ніколи не знаєш, до чого призведе твоє нахабне хірургічне втручання в тіло долі.

Прокинувся від того, що чиясь прохолодна рука лягла мені на лоб. Отямився і з подивом побачив Настуню.

— Як почуваєшся? — запитала вона.

— Уже краще. Може, наступного тижня мене вже випишуть з лікарні. А ти як?

— Мене вже відпустили додому. У понеділок іду в школу, — Настуня опустила довгі вії і якусь