Марія Хіміч - Байстрючка

— Уже давно пробачив.

— Правда? — розквітла Настуня. — Знала, що ти добрий. Добріший за багатьох із нас.

— Ну, дякую. Мені приємно, — засяяв.

— Я прийду ще тебе провідати, — пообіцяла Настуня.

— Чекатиму.

Вона лагідно й заспокоєно всміхнулася й поцілувала мене в щоку. Здається, я весь загорівся, хоч пожежників викликай.

— Бувай, — проспівала Настуня.

Улігся зручніше, заклав руки під голову та занурився в мрії. Мені здавалося, що літаю під стелею, як метелик. Невже я помер від щастя? Моє тіло лежало внизу зі скляними очима. Прийшла медсестра й запнула його з головою покривалом.

— Агов, я ще живий! — заволав що є духу.

У палату зайшов мій батько.

— Ви вже попрощалися з Валериком? — запитала його медсестра.

— Так, — кивнув він, — попрощався. Тіло спочатку направлять у морг?

— Звісно. Патологоанатом зробить розтин, напише висновок і тоді зможете забрати тіло.

— Ви що, збожеволіли? — бився під стелею.

На мене ніхто не зважав. Помітив прочинену кватирку у вікні й вилетів назовні.

— Синочку, — почув материнський голос.

У небі колихалася постать моєї мами. Вона помахала мені:

— Іди сюди, ближче! Ходімо зі мною…

Позаду неї, у блакитному небі відчинилися невидимі ворота, за ними простягалася золотиста довга дорога, на узбіччі якої стояли якісь чоловіки, жінки, діти. Усі вони привітно махали мені.

Пригледівся й упізнав дядька Колю, тітку Оксану, які загинули в автокатастрофі, діда Панаса…

— Ходімо, тобі буде з нами добре, — звала мене мама.

— Проте я обіцяв, що ще побачуся з Настунею! — злякався.

— Не турбуйся, ти її ще зустрінеш! — обіцяла ненька.

Я вагався. Зненацька теплий вихор підхопив мене й повернув знову через кватирку у вікні — до лікарняної палати. Відчув, як сильно гупнуло в грудях.

— Говорив же вам — він виживе! А ви вже всіх родичів привели з ним прощатися, — скоромовкою промовляв молоденький лікар.

— Що сталося? — запитав у нього.

— У тебе була гематома в голові. Від побиття міліціонерами. Ми її відразу не помітили, і ти ледь не помер. Добре, що встигли зробити операцію. Відпочивай. Тепер ти житимеш довго. А ось на тих ментів чекають великі неприємності.

— А Настуня… Дівчина на ім’я Настя приходила до мене чи це примарилося?

— Вона постійно поряд із тобою. Та ти ловелас! Таку дівчину підчепив, — пожартував лікар.

Медсестри вдоволено засміялися.

Цього разу від щастя я справді боявся втратити глузд…

Максим запропонував сходити до загсу й подати заяву про одруження.

— Може, на початок вересня призначимо весілля? Якраз буде золота осінь, — сказав він.

Моя ліва повіка сіпнулася.

— Як ти хочеш? Чому мовчиш? — запитав Максим.

— У тебе є син, — випалила й заплющила очі, ніби падала вниз зі страшенної висоти і з великою швидкістю.

— Що-о-о? — протягнув Максим. Його рот став круглим, як ідеальне «О».

— Я знайшла листи Олесі, адресовані тобі. Твоя мама й бабця Броня приховали їх від тебе. В одному з листів йдеться про те, що Олеся народила від тебе сина. Ще й назвала його на твою честь — Максимом. Вибач, що відразу тобі про це не сказала, — наступні слова далися мені набагато легше.

Максим мовчав і все ніяк не міг оговтатися.

— Хочу, щоб ти поїхав до Олесі й побачив сина. І тоді лише вирішив, потрібно нам одружуватися чи ні, — промовила твердо й відчула, як із моєї пазухи вивалилася отакенна брила.

Вивалилася й зникла туди, звідки взялася. Відчула, що стала справді сильною. Не треба боятися. Буде те, що буде!

Виявилося, що всі листи від Олесі бабця Броня знищила. Спалила їх на городі пізно ввечері того ж дня, як я покинула її домівку. Це ж як треба боятися правди!

Максим пам’ятав, де живе Олеся чисто візуально. Ми поїхали до Житомира на вихідні й, недовго поблукавши, знайшли потрібну квартиру — неподалік вокзалу. Мені довелося легенько стукнути хлопця між плечі, щоб він усе-таки наважився натиснути на пипку електронного дверного дзвінка.