Світлана Талан - Спокута

– Це ще як сказати, – зауважив Роман.

– Вони не відчепляться від нас, а я вже не знаю, що робити. Почуваюся загнаною в глухий кут, де можна битися головою об стіну, але від цього нічого не зміниться.

– Як, ти кажеш, прізвище цього Олександра?

– Величко. Заступник начальника карного розшуку.

– Та-а-к, – протягнув, замислившись, Роман. – Скоріше за все, це і є Великий.

– Великий?

– Це його прізвисько серед наркоторгівців.

– Ти… ти… якось пов’язаний з наркоторгівлею?

І Роман почав розповідати про себе, починаючи з того часу, як потрапив до Афганістану, як зміг врятувати свого командира Івасюка Івана Микитовича, встигнувши пораненого посадити у гвинтокрил, а його самого душмани захопили в полон. Тоді й отримала мати звістку, що її син зник безвісти.

Отримала й померла, а Івасик, як його всі звали, якого солдати поважали й любили, зробив усе, щоб організувати визволення полоненого рядового Волоха Романа.

– Так вже трапилося, що я врятував життя Івасикові, а він – мені. З того часу ми з ним стали як брати, бо дружба афганців – не просто дружба. Це щось інше, надійне, на все життя.

Роман розповів, що після повернення в Україну Івасик почав торгувати наркотиками, які переправлялися з далекого Афганістану. Були тяжкі часи, і командир запропонував йому, як старому другу, долучитися до цієї справи. Він погодився, бо не мав за душею ні копійки, а Івасик працював під надійним міліцейським прикриттям. Справи пішли добре, і все було б гаразд, якби не трапилось так, що дружина Романа почала сама вживати наркотики.

– Я боровся з цим, як міг, – зітхнув. – Силою відвозив її на лікування, а вона тікала звідти, але додому не поверталася, знову йшла до своїх друзів-наркоманів.

– А донька? Як же Іринка?

– Наркоманія – настільки тяжка хвороба, що змушує забути все заради заповітної дози, навіть рідну дитину. Іринка була завжди зі мною.

Катря бачила, як тяжко йому було розповісти про смерть дружини від передозування, бо він почувався винним у цій трагедії, але мовчки слухала, відчуваючи, що йому необхідно виговоритися. Роман розповів, що смерть дружини докорінно змінила його погляди на життя, і він вирішив ніколи не мати нічого спільного з наркоторгівлею.

– Івасикові я врятував життя, тому мені було неважко зійти з того шляху. Якби на його місці був хтось інший, то це було б нелегко. Я покінчив із наркоторгівлею та розпочав нове життя з вивчення фен-шуй.

– Можна запитати, як тобі вдалося збудувати клуб у такому престижному місці?

– Якраз були вибори міського голови, і я запропонував йому взаємовигідну угоду.

– Можна поцікавитися, яку?

– Він мені допомагає отримати клапоть землі в центрі міста під забудову, я будую перший у місті клуб для молоді, вільний від алкоголю та наркотиків, де молоді люди будуть не лише культурно відпочивати, а й одержать можливість займатися в різних спортивних секціях, які фінансує цей же міський голова, а я, де тільки можна, прославлятиму його заслуги. І знаєш, Катрю, це спрацювало. Він був обраний ще на один термін.

– А ти свого слова дотримав?

– Звичайно! У моєму клубі немає ніяких наркотиків та амфетамінів. Батьки, коли знають, що їхні діти відпочивають у «Роірі», спокійні. Я й сам веду гурток для юнаків із рукопашного бою.

– Я помітила, які в тебе біцепси, – посміхнулася Катря.

– Я розумію твого сина, який потрапив у халепу з наркотиками, але не треба впадати у відчай. Я зустрінуся з Івасиком, і він мені не відмовить у допомозі.

– Чим він зможе допомогти?

– Він контролює весь наркобізнес у місті, тому дізнається і про цих хлопців із «БМВ», і про Величка. Про борг забудь, я все владнаю.

– Справді?! – очі Катрі засвітилися, радісно заблищали. – А коли ти зможеш усе дізнатися та владнати? Вибач, що запитую, але я вже так стомилася жити і всього боятися.

– Скоріше за все, Івасик працює під прикриттям Великого, але нехай це тебе не лякає. Бо вони залежать один від одного. Як то кажуть, рука руку миє.

– А якщо Олександр не захоче залишити мене в спокої, поки не отримає свої гроші? – з острахом запитала Катря.

– У крайньому разі я десь знайду таку суму грошей і заплачу йому – нехай вдавиться ними.

– Що б я без тебе робила, Ромчику?!

– Колись давно ти мені точнісінько так говорила, – замріяно сказав Роман. – Мені це так подобалось! Я мріяв, що буду чути ці слова усе життя, але трапилось усе інакше, усе не так… Знаєш, я навіть дружину собі обрав таку, щоб була на тебе зовсім не схожою. Це давало мені можливість хоча б на деякий час не думати про тебе. Лише на деякий, бо ти моє перше кохання, але на все життя.

Катря не думала, чи це освідчення в коханні, чи просто розмова. Вона відчула душевний спокій, але не в повній мірі, бо Роман сидів навпроти неї, а не поруч. Вона неквапливо підвелася, підійшла до нього, сіла поруч і довірливо схилила голову йому на плече.

– Обійми мене, Ромчику, я все життя вважала себе сильною жінкою, намагалася нею бути, але зараз я стомилася від життя душевно й фізично, хочу