Світлана Талан - Спокута

один, другий, прочитала «Мальва Катерина Орестівна», «Гавриленко Сергій Максимович», якось невесело, лише кінчиками вуст, посміхнулася:

– Ти не забув мій день народження. А звідки ти знаєш, коли народився мій син? Я тобі цього не казала.

– Я все знаю. Принаймні знав про тебе все, доки ти жила в селі. А потім… Потім було не так, як хотілося.

– Мрії не здійснилися?

– Життя їх відкоригувало.

– Що я тобі чи Миколі за це винна? – запитала Катерина, ховаючи новенькі паспорти до сумочки.

– Візит до мене додому на ямайський ром.

– Я навіть не чула про такий.

– Тоді варто скуштувати цей янтарний напій.

– Добре. Скуштую, коли запросиш у гості.

– Я вже тебе запросив.

– Як? Зараз?

– Авжеж. Тут добре, але вдома краще. Тож їдемо? Там спокійніше, і ніхто не буде заважати нам спілкуватися.

– Поїхали, – згодилася Катря.

Коли вони вийшли з клубу, вона звернула увагу на величезні літери його назви «Роір».

– Що означає назва «Роір»? – запитала вона, коли «БМВ» вже їхав по широкому проспекту міста.

– «Ро» – перший склад мого імені, – пояснив Роман, – «Ір» – перші літери імені моєї дочки Іринки.

– У тебе дочка? Чи ще є діти?

– Ні. Лише донька.

– Уже доросла?

– Так. Навчається в Німеччині.

– І на честь директора клуб назвали його іменем?

– Я ж казав, Катрю, що ти не лише гарна, а й розумна, – засміявся Роман, але нічого більше не пояснив.

Їй кортіло запитати про дружину, але вона делікатно промовчала й сиділа тихо, поринувши у свої думки, доки авто не зупинилося біля приватного будинку за містом.

– Прошу, – Роман ввічливо прочинив дверцята автомобіля.

За хвилину Катря опинилася серед такого розмаїття рослин, квітів, дзюркотливих струмочків, що їй здалося, що вона потрапила в райський закуток.

– Господи, як тут гарно! – вихопилося в неї.

А ще тут, серед розкішної зелені, вона помітила альтанку, зроблену з різьбленого дерева й густо обплетену виноградною лозою.

– Твоя мрія здійснилася? – указала рукою.

– Так. Я таку уявляв у своїх хлопчачих мріях, але вона повинна бути в нашому селі, – відповів Роман, і в його очах майнула тінь смутку. – А ще я в ній завжди уявляв тебе.

Катря нічого не відповіла, лише зітхнула.

Будинок ізсередини її вразив не менше, ніж подвір’я. Усе було бездоганно виконано в азіатському стилі фен-шуй. Була помітна рука досвідченого дизайнера, який так уміло зміг поєднати дерево та метал, вогонь у витонченому камінні та невеличкий фонтан біля порцелянової статуетки дівчини з розкосими очима.

Від усього великого помешкання віяло тишею, спокоєм, світлом і затишком.

– Фен-шуй – мистецтво вітру та води? – спитала Катря, з цікавістю оглядаючи приміщення.

– Не лише. Це спосіб життя, завдяки якому людина піднімається на вищий рівень сприймання навколишнього середовища. Фен-шуй працює не лише з простором, але і з часом. У різні періоди життя людині відкриваються різноманітні можливості, доля дає різні шанси, навіть пророкує зустрічі.

– Учення фен-шуй допомогло тобі придбати престижний нічний клуб у центрі міста та цей будиночок? – у голосі Катрі прозвучала легка іронія.

– Можливо, – серйозно відповів Роман і додав: – Це дуже давня наука. Якщо вона залишилася живою до цього часу, то, напевно, у цьому щось є. Чи не так?

– Я не знаю. Моє життя було заповнене роботою, тому я не мала можливості вивчити цю науку.

– Я сам зробив перші кроки назустріч удачі. А зараз точно розрахував нашу зустріч.

– Як же?

– За допомогою фен-шуй, – посміхнувся Роман. – Ми ще встигнемо поговорити, і я тобі розповім багато цікавого про те, як ця наука вміло поєднує в собі елементи містики, гарного смаку і здорового глузду. Але ти обіцяла випити зі мною ямайського рому. Тож сідаймо за столик!

Роман сидів навпроти Катрі в тіні абажура, зробленого з гофрованого алюмінію, і розсіяне світло додавало в романтичну атмосферу якусь ноту таємничості та чарування. Чи то фен-шуй, чи ямайський ром, чи відкрита, щира, щаслива посмішка Романа зробили Катрю більш розкутою. Вона ніби скинула із себе ту напругу, що накопичувалася в ній роками, і почала розповідати Романові про пережите. Мабуть, чи не вперше в житті вона могла говорити про все відверто, нічого не приховуючи, не боячись, що скаже щось не те або неправильно висловить свою думку. Вона розповідала все-все: як кохала Федора, як він її обізвав смердючою селянкою, як тікала в безвість, полишаючи близьких людей, як мила в під’їзді запльовані сходи, як таємно пекла ночами пиріжки, а вдень робила кар’єру, як шукала свою половинку, але не знаходила. Не криючись, Катря розповіла, як повірила Сашкові, покохала його, а потім дізналася про зраду і змову з колишньою подругою, підслухавши їх розмову. Вона майже дослівно передала слова Лариси й Сашка про неї, лише не сказала про якусь крейду, бо ні тоді, ні вже опісля не надала цим словам ніякого значення. Роман уважно слухав її, дивлячись прямо у вічі.

– Ось так я залишилася жебрачкою, – закінчила розповідь. – Ні, жебрачка не