Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

– Відразу загинув?

– Та ні. Декілька діб пролежав у реанімації. Нас спершу не могли розшукати, лише зранку повідомили, що «ваш син у такій-то лікарні, перебуває в реанімації, отримав важкі травми внаслідок аварії».

– Скільки йому було?

– Двадцять п’ять… Я ще сяк-так, а Тоня дуже за ним побивалася. До Тані літала декілька разів. Усе боялася, щоб і з дочкою теж чого не сталося. А потім сама важко захворіла.

Ця історія загибелі Жориного єдиного сина зависає в тяжкій недомовленості чогось важливого. Як його оповісти, що насправді переживаєш чи відчуваєш, коли ховаєш власну дитину? А слова співчуття? Чи ж існують такі? Чи будуть доречними? Чи мають бути промовлені?

– Діду! Дивися, що сталося! У нас струна обірвалася.

– Отакої!

Обвисла басова волосінь (чогось найчастіше рвуться саме ці, товсті) обпадає з гітарного дека, закрутившись на кінці спіраллю, волочиться піском. Дід Вова обдивляється гітару, хмикає собі під ніс, передає назад у чиїсь простягнуті руки. Дід Жора й собі роздивляється пошкоджений інструмент (а потім, за декілька місяців, саме тоді, коли вже прийде «строк», ця картинка – не нова, обтерта по боках гітара, а на ній огризок обірваної струни – стане останнім кадром його згасаючої свідомості, так, ніби пам’ять спеціально відібрала «вдалий» кадр для цього передсмертного внутрішнього видива).

– То де ваша картопля?

– Так ось вона! Бабуся цілу торбу дала!

Дід Вова розгрібає товстим дрючком перетлілий жар кострища, вкочує туди одна за одною бульби, а тоді загрібає згори добре прогорілими вуглинами. Дід Жора знову й знову (на прохання дітлашні) розповідає, як він рибалить удома, в Астралії, на маленьких акулок, виходячи на яхті у відкритий океан.

– Навіть у власній ванні боюся з акулою зустрітися!

– А крокодили?

– Та як їх не займати, вони тебе в житті не зачеплять! От павуки й скорпіони – інша річ. Можуть залізти не лише в будинок, а й у ліжко.

– Ой!

– Це точно. Буде тоді ой-йо-йой!

– А лимони?

– Росте біля мого дому лимон. Це ваша тітка Таня посадила, коли ще до школи ходила. А як уродить, то я граблями ці лимони згрібаю: потовчені викидаю, а ціліші в картонній коробці виставляю просто на вулиці – хай бере, кому треба.

– А продавати? Ми вишні з дачі продаємо.

– Не знаю. Не маю на це часу. До того ж отримую пенсію. Мені вистачає.

Дітваки сміються, крутяться між дідами й вимагають картоплі. На берег виходять Клава попід ручку з Нюсею. Вони принесли декілька теплих кофтин, а на Жору накидають вовняного пледа. Він дякує, притискає до себе сестрину руку, яка щойно поправляла той плед у нього на плечах. Жорі не видно, що Нюсиним обличчям перебігає судома болю (не дай Боже, аби помітив), що її губи беззвучно вимовляють його ім’я, а очі все сльозяться й сльозяться (чи то від диму з пригаслого багаття, чи від річкової вільгості). Клава підходить і собі кладе руку на братове плече. І йому так добре, так тепло від цього, від їхньої безслівної любові й підтримки, що якби ось зараз (так, саме зараз!) померти, він був би цілком щасливий. І лише одна думка заступає шлях до цього блаженства – він хоче спочити біля Тоні.

На старих фотографіях всі молоді.

За роками людина сама себе кличе.

У зіницях печалі, як в чорній воді,

Відбиваються люди, дерева, обличчя.

Вона в простих блакитних джинсах, білому светрику «під горло», рукави закатала (бо день видався спекотним, незважаючи на початок жовтня), а спортивну куртку пов’язала на талії, і та звисає таким собі білим міні-парашутом.

– Бач! Городську Єфремів гонука привіз! Вона буде в нього інтерв’ю про Голодомор брати.

– Ти ба! А з якого ж це він року?

– Так із двадцять другого! А мо’, і раніше народився. То вже треба його попитати.

– І памороки йому не відбило? Ти диви. Ще й тямить усе. А як почне розказувати про себе та про Германію… Не переслухаєш і за день!

– Такий уже балакучий вдався.

– Але як баба Голька його померла, то здав.

– Та він іще раніше здав! Коли сина поховав.

– А хіба не вперед баба Голька померла?

– Ні. Спершу син розбився на машині, а вона ускорості, може, за три чи чотири місяці.

Вона ще студентка, яка підробляє в одній зі столичних газет, приїхала зі своїм другом до його діда. Збирає матеріали про Голодомор для редакції, але насправді – для себе. Вона теж із тих, у кого… (її родина так само знає, що таке голодне виживання й повільна безкровна смерть).