Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Відійди! Бо я зараз її уб’ю, а тоді ще й тебе!!!

– Таточку! Не убивай мою маму, я тебе дуже прошу, таточку!.. – Наталка впала своїм тілом на матір, хотіла захистити. Але Іван дочку відкинув і далі бив Марійку.

Ігорьок плакав…

Марійка, вже, певно, тоді втратила свідомість, бо уже й не вила, і навіть не пручалась. Наталка теж лежала просто на підлозі, вона загребла руки у густе волосся і скавуліла, мов собача.

Але Іван на те не зважав і стишився аж тоді, як Марійка раптом очуняла, закричала страшно і схопилася закривавленими руками за стіну – а на стіні від її долонь зостався довгий червоний слід.

– Оце, відьмо, ще сьогодні тільки й живи! А ввечері як прийду додому – то й доб’ю! – пообіцяв Іван, умився, розчесався, одягнув костюма і сорочку та й замкнув за собою двері на ключ.

Наталка дуже хотіла побачити Москву, столицю Радянського Союзу, вона стільки про неї чула!

– А правда, що там ще десь лежить мертвий Ленін? – питала вона в матері.

– Лежить, куди йому діватись.

– А як це – він мертвий і лежить? – дивувалась. – Певно, скрізь смороду й смороду!

– Він там під склом лежить, – пояснювала доньці Марійка. – Але все ’дно – мертвечина.

– Що ти таке дитині кажеш?! – спиняла свою невістку Рузя. – Такого казати про вождя не можна!

– Так, «Ленін – живєє всєх живих!» – урочисто продекламував Іванів батько. – Він – «хлопченя з розумними очима!»

– Яке хлопченя? – здивувалася Наталка. – Він же вмер…

– «Лєнін всєгда живой, Лєнін всєгда со мной!» – проспівав дід, колись затятий комуніст, потім репресований за антикомунізм, а тепер… просто громадянин колишнього Союзу з усіма наслідками впливу останнього.

– Рідний брат твого діда й тепер ще живе в Москві, – сказала Наталці баба Рузя, – якщо добре попросиш батька, то поїдете до нього в гості.

Так і вирішили…

Якого ж щастя зазнала Наталка, розглядаючи через вікно потяга невідомі міста і села! А якою великою здалася їй, малій, Москва!

У них метро не було, і коли Наталка вперше поставила ногу на ескалатор, дуже злякалася.

Ходили усією сім’єю в зоопарк, московські родичі повели гостей до ресторану. Ну і, звичайно ж, – у мавзолей із мертвим Леніним. Наталка побачила вождя пролетаріату тільки на одну мить – позаду підпирала довга черга: усім хотілося якнайкраще роздивитися найвідомішу у світі мумію, а часу на розглядини було замало.

– Він там спить? – спитала Наталка, надто голосно, як для мавзолею.

– Ішь, хахлушка! – цикнула на неї відразу ж строга тітка, що йшла попереду.

– Вибачте дитину, – сказала їй Марійка.

– Ізвінітє… – додав від себе Іван.

Усім було добре, три дні пролетіли, як один, і час було вже повертатися додому. Зібрали сумки, поїхали.

А після відвідин Москви у Івана з’явилися нові причини для скандалів: то він згадував, як Марійка при родичах не те сказала, то не так на когось подивилась, – осоромила його навіки.

І таки ж виходило на правду!

Бо перед поїздкою до Москви завелися у Наталки й Ігоря у волоссі воші, та ще й якісь аж надто живучі, бо що вже бідна Марійка тим вошам не робила, чим їх не витравлювала: і поливала трійним одеколоном, замотувала дітям волосся на півгодини у целофанові торби; а ще – посипала густо смердючим дустом й замотувала голови у мішки; добре змащувала гасом, утирала його у шкіру… Наталка кричала, що вже не зможе витерпіти, бо її пече вогнем; насамкінець Марійка змивала волосся дігтярним милом…

Найдужче Наталка не любила гасу, бо після нього клаптями падала із голови велика лупа.

Але що б не робила Марійка, та коли вони їхали до Москви, то діти везли вошей із собою.

У столиці Радянської імперії московська баба подарувала Наталці синю шапку. Як же важко було в тій шапці чухатись!

– Ма, мені у хустці їй-богу буде легше! – жалілася Наталка.

– Тут так не прийнято, із нас будуть сміятись.

– Але ж ти ходиш в хустці! – не мирилась Наталка. – Чому й мені не можна?!

– Бабушка зробила нам подарунок, не можна її ображати відмовою, – сказав Іван.

– Але воші дуже кусаються!!! – раптом закричала до нього Наталка.

Іван зробився червоний, мов рак, і цикнув на