Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Страшні слова казав!

Коли ж і після прокльонів Наталка не втишилася, а все кричала: спинись, спинись! – Іван… скинув штани й став навколішки біля дивана.

– Дивись! Дивись! – кричав Наталці… – Ось тобі! На! Бачила?!!!

Часто під час бійок Іван кричав Марійці:

– Якби я на тобі не женився, то так би ти й осталася сама. Ти! Гуляща!

– Постидайся хоч дітей! Я за тебе чесна йшла!

– Чесна?!!! – скаженів. – Мені твоя мати сама розказувала, яка ти чесна! Люди розказували, твої сусіди!

– Іване-е-е-е!!! Хто…

– Ти – потіпаха! А твій брат Костя – тюремщик!

– Не чіпай мого брата! Він нічого тобі не винен! Не чіпай!!!

– Ти теж зечка! – відчував Іван, що втрапив у найболючіше місце.

– А твій батько?! Твій батько теж у тюрмі сидів! – відбивалася Марійка.

– Не чіпай мого батька, відьма! Він чесний громадянин! Він був у концлагері, а не в тюрмі! – Іван люто бив Марійку кулаком в обличчя.

На цей раз гарно поцілив у зуби. Марійка раптом виплюнула під ноги кров із двома зубами, попробувала сама себе пальцем в роті – аж то передні, повернулася обличчям до Івана, страшно вишкірилася.

– О, тепер і справді тільки людей тобою лякати! – сміявся з неї.

– Що ти наробив, катюго?!

– Будеш менше сміятися! Зараз я тобі усі зуби викрешу, зараз я тобі! – Іван посунув на Марійку, а вона вхопила до рук невеличку ікону Божої Матері, Зойчине благословення, й заховалася за нею.

– Іване! Спинись, побійся Бога! – затуляла Марійка іконою збиту в кров голову.

– Якого Бога?! Немає ніякого Бога! – кричав Іван і діставав Марійку кулаками десь спіднизу. – А якщо й є, то я плюю на нього, чуєш?! Плюю!

– Не можна, Іване, спинись, не кажи такого! Це ж дуже страшний гріх! Не богохульствуй, зупинись!!!

Ікона впала десь під стіл… А на Марійчину незахищену голову впали Іванові кулаки.

Наталка ж вхопила тоді намальовану на картонці Богородицю й сховалася із нею під своє ліжко.

Наталка дуже плакала над іконою й таки просила, щоби Матір Божа явила чудо: аби батько нарешті перестав битися, аби мати її більше не плакала, аби…

А коли намальована Богородиця Наталці аж до ранку так і не допомогла, вона, зневірена, узяла до рук ручку і густо замалювала глухій та сліпій Богородиці її паперові очі:

– Що, геть нічого не бачиш?! Ти тепер і не чуєш нічого?!

А раз Іван від вечора й до самого ранку обпльовував Марійку… Поставив її, зовсім голу, на середину кімнати, а сам сів на стільця – і харкав.

Марійка – змарніла, страшна й беззуба, із розпатланим та посивілим завчасно волоссям – стояла й плакала, а він – плювався.

– Оце тобі, зараза! – і – харк!

І так до самого ранку – плювався і матюки казав.

Діти теж тієї ночі геть не спали – вони всю ніч дивилися на своїх батьків і плакали.

Аж вранці Марійка не стерпіла. Як Іван напився води й харкнув на неї вкотре – розмахнулася рукою й навідмаш ударила його по обличчі.

– Паскуда ти така!!! – ще й при тім крикнула Марійка.

А тоді у неї на голові волосся стало сторч – на що ж це вона насмілилась!

– Що?!!! Це ти, паскуда, мене оце тільки що вдарила?! Та як ти, потворисько чахоточне, посміло на мене руку підняти!!! Та я тебе зараз за це уб’ю! Я тебе руками, як є, розірву на дрібні шматки зараз!!! Оце вже точно тепер не будеш жити! – ревів Іван.

І почав знавісніло товкти запльовану Марійку ногами й руками – по чому бачив. А вона… упала на підлогу й закривала руками то голову, то груди.

– Спинись! Чуєш? Спинись!!! – кричала Наталка до свого батька, хапала його за руки, але він її відкидав геть. Наталка ж вставала з підлоги, знову й знову кидалася до батька, повзла до нього на колінах і все просила:

– Не вбивай нашої мами!!! Таточку, ріднесенький мій, не вбивай!..

– Що?! Ти, Наталко, бачила, що вона мене по обличчі вдарила?! І я її за це маю простити? Уб’ю гадюку! – і копав ногою у живіт, аж Марійка по землі звивалася й справді, як змія, і підвивала.

– А що ти з неї зробив, ти бачив?!! – таки хапалася