Інна Роміч - Любов у спадок

— Якими гостями, тітонько? Хіба в Бархеді очікують гостей?

Маргарет глянула на неї так, ніби дівчина з місяця впала.

— Звичайно. Адже незабаром Великдень, і в замок з'їдуться сусіди. Макфергюси завжди приймають околишніх лердів світлого Великоднього свята в своєму замку. Повір мені, це чудове свято завжди вдається на славу. І я хочу, щоб і цього року ми теж не осоромилися.

Тітка виразно глянула на Еріку, і в тої настрій трохи покращав. Свято! Вона й забула, що незабаром Великдень. О, як чудово! Може, в святковій колотнечі їй вдасться вирватися із замку, з-під обридливого піклування родичів…

— Тому від завтра в тебе з’являться нові обов'язки, — непохитно прорекла леді Маргарет. — Мені потрібна допомога кожного. Роботи в замку непочатий край. Потрібно все вичистити до приїзду гостей, прикрасити їдальню, закупити дечого… Прянощі майже скінчилися! Дункан повернувся вчора з Едінбурга, привіз не дуже радісні для нас звістки. Податки знову підвищили, король Девід[36] вимагає грошей із Франції…

Її мова лилася спокійним широким потоком, якому нема перешкод. Коли тітонька міркувала про господарство, її неможливо було перервати. Еріка майже не слухала. Приємні думки про свято заслонила собою темна цятка занепокоєння, котра щодалі розросталася. До Бархеда з'їдуться гості… Але ж серед них можуть бути не тільки друзі. Веселий настрій випарувався дощенту. Що, коли батькові вбивці й досі розшукують її? Раптом вони довідаються, що вона ховається тут? Поки сувора зима відрізувала їх від усього світу, вона могла почуватися в деякій безпеці, але зараз…

— Про що ти тільки думаєш, Еріко? — невдоволений голос тітоньки повернув її з небес на землю. — Знову ти не чуєш, що я кажу.

— Пробачте, тітонько, — буркнула дівчина.

Що вона мала казати? Що боїться чужих людей, кожен із яких може виявитися її ворогом, а вона навіть не знатиме його обличчя?

— Завваж, мені не хотілося б знеславитися перед гостями, — суворо промовила Маргарет. — Якщо ти втнеш котрусь зі своїх штук, я просто замкну тебе в прикомірку. Ти зрозуміла мене?

Дівчина похмуро кивнула. Звичайно, зрозуміла. Безумовно, звабливо потрапити на справжнє свято з бучним бенкетом, веселощами, жонглерами та менестрелями… Ось тільки чим це обернеться для неї?

— Я поводитимуся гідно, — пообіцяла вона. — Принаймні, старатимусь.

Тіточка Мег знизала плечима.

— До чого ж ти дивна дівчина! — з серцем вигукнула вона. — Тебе не зрозумієш. Ти скімлиш, що тобі нудно в замку, але коли чуєш, що сюди з`їдуться гості, похмурнішаєш на очах. Уже й не знаю, що в тебе на думці!

Відповіді Маргарет не дочекалася, тому тільки губи стисла. Що ти маєш робити з цим бісеням!

Вони вже дісталися до другого поверху, де були спальні обох дівчат.

— Добраніч, тітонько Мег, — Еріка потупила погляд.

— Добраніч, — озвалась та.

— Тітонько, — раптом дівчина зважилася знову подати голос. — А що ви скажете про мене гостям?

Брови в леді Маргарет гарно злетіли на її високе чоло.

— Скажу, що ти моя небога, що ж іще.

— Будь ласка, не кажіть нікому, хто я, — несподівано попросила дівчина.

— Що за дурниці! — обурилася Мег. — Як же тебе величати? Принцесою Уельською? — не втрималась тітка, щоб не вколоти. — Оце вже ні, я відрекомендую тебе гостям так, як є. Нам нема чого приховувати від сусідів, ми чесні люди. Не розумію, що за примхи в тебе знов? — ще з більшим роздратуванням стисла губи Мег. — Втім, якщо ти так просиш…

— О, я дуже, дуже прошу вас, тітонько! — дівчина склала руки, як для молитви. — Я молитимусь на вас за вашу доброту, якщо ви нікому з гостей не скажете, що мій батько — Родерік Персі.

— Гаразд, — вирішила тітонька. — Ти що, соромишся імені свого батька?

Еріка низько опустила голову й уперто промовчала. Бракувало ще, щоб її взяли на глузи. Що тут можна було казати, коли навіть вірний Дональд, єдиний, хто лишився з нею, тільки відмахувався від її слів. Для них усіх це був простий розбійницький напад. Що ж робити — кордон, неспокійний край… Там часто гинуть люди. А вона знала, відчувала, що її шукають. Знала й боялася. Дотепер перед нею раз у раз поставали вбиті мешканці Тейндела. Еріка не вірила, що людина, котра безжально винищила всіх у замку, не замислилась би про те, куди поділася донька його власника. З іншого боку, якби вона сказала про свої підозри й дядько Дункан вирішив, що вона небезпечна та випхав її за двері, куди мала подітися?

— Ти найбільш дивна та найневдячніша дитина з усіх, кого я зустрічала на своїм віку, Еріко, — обурено промовила тітонька, коли стомилася чекати на відповідь. — Негайно йди спати, а завтра прочитаєш двадцять разів «Вірую», стоячи навколішки.

— Так, звичайно, тітонько, — кивнула Еріка.

Як навчала її Маргарет, дівчина вклонилася й подалася до себе. Спала вона в кімнаті, що сусідила зі спальнею Мері. Щоправда, її кімнатка була значно менша за спальню доньки хазяїв, але все одно здавалася бідолашній сповненою розкошів та пишноти. Там стояли справжнє ліжко, крихітні столик і стілець, скриня, а на додачу — миска для вмивання. Засмучувало єдине: сусідство вреднючої сестрички Мері, справжнє випробування.

Ледь вона взялася за ручку дверей, як