Інна Роміч - Любов у спадок

Дівчина навіть і не підозрювала, що в домі може бути стільки речей, котрі вимагають догляду. В однієї тітоньки Мег було аж п'ять суконь! А посуд, який потрібно мити й обережно ставити на полицю, столи, які доводилося шкребти до блиску? Нескінченні скрині, в яких рівними стосами громадилися запинала, накрохмалені скатертини, довгі сувої полотна й вовняного тартану, вовна у важких шкіряних мішках…

Особливо Еріка ненавиділа цю овечу вовну. Ну не вміє вона прясти! Не вміє, і край. Нитка в неї виходила крива: то груба, мов діжка, то така тоненька, що рвалася від одного дотику; веретено так і силкувалося вислизнути з рук, мов живе. Мері все насміхалася з неї, коли їм доводилося разом прясти. Точніше, це Мері пряла, а Еріка псувала. Звичайно, сестру цього з дитинства вчили — он як спритно вправляються з веретеном її тонкі пальчики. Еріка тільки тужно мовчала, коли та глузувала з її незграбності. Їй належало пам'ятати, що вона живе в Бархеді з милості…

А манери? О, ці щоденні заняття з тітонькою, котра щосили намагалася прищепити їй «шляхетне виховання»! Цього робити не можна, це непристойно, ступай так, поклонися отак. Вона пригадала, як у перші дні свого перебування в Бархеді за звичкою полізла на дерево, щоб допомогти Дженет зібрати горіхи, і який скандал вибухнув через це. Нестерпно, просто нестерпно.

Еріка сперлася на підвіконня обома руками й вистромилася з віконця, щоб підставити обличчя свіжому вітрові. Він підхопив пасма, що вибилися з зачіски, весело бавлячись ними. Прозорі весняні сутінки огорнули замок, сховали підніжжя стін і зробили невидимими господарські будівлі. Їй здавалося, що вона одна ширяє тут, нагорі, де свистить вітер і вже починають спалахувати по-весняному яскраві, начебто вмиті зірки. Заворожена цією красою, Еріка завмерла. Вона повільно вдихнула солодкуватий дух весни, й від цього в неї трішки запаморочилась голова.

Не знати чому їй згадався той самий день, коли вони з батьком і братами вирушали на ярмарок до Хоїка. У Хоїку вона зустріла Діка… Річард Далхаузі… Навіщо вона згадує про нього так часто? Вона нічого про нього не знає, та й розійшлися вони не надто гарно. Але мимовільні спогади поверталися знову й знову: як він обіймав її, як накинув на неї свій плед… Начебто це було вчора. Пам'ятала відчуття захищеності, що його дарували ті теплі ласкаві руки, його посмішку, очі барви лісового горіха, що дивилися з дивним виразом, від якого її пробирало легке тремтіння. Дівчина відчула, що червоніє від одного цього спогаду. Господи, як добре, що тіточка Мег не вміє читати думок! Уже вона б неодмінно назвала їх гріховними.

Еріка сумно підперла кулачком щоку. До чого згадувати все це? Навряд чи вони коли-небудь побачаться. Як шкода, що вона нічого не довідалася тоді про свого рятівника, не здогадалася розпитати в того ж таки Оуена. Хто він, де живе? Річард десь тут, у Шотландії, можливо, лише за кілька миль звідси… Хтозна. Тепер вона втратила його назавжди. Їй раптом нестерпно схотілося знову відчути його поруч, пригорнутися до його плеча…

— Де ж ти, Діку Далхаузі? — прошепотіла вона.

Дівчина відчула себе такою самотньою, самою-самісінькою в цілому світі, що сльози навернулися на очі. Ось він, світ — лежить унизу, такий прекрасний і байдужий до її горя…

Раптом вона насторожилася, рвучко сахнулася від вікна. Знизу чулися тихі кроки: хтось рипів сходами на горище. Вона ледве стрималася, щоб не згадати вголос ім'я нечистого. Її криївку виявили… Схоже, зараз їй таки перепаде.

— Еріко, ти тут?

Так і є, тітка! Це її голос. Дівчина швидко витерла сліди сліз і відвернулася. Бракувало ще, щоб її побачили заплаканою.

— Я запитую, ти тут? Відповідай мені!

Краще відповісти, вирішила Еріка.

— Так, тітонько, — стараючись, щоб голос звучав рівно, гукнула вона. — Я тут!

Почулося рипіння, і з-за напівкруглої ляди, якою потрапляли на горище, з'явилася голова Маргарет Макфергюс. Олійний світильник у її руці дозволяв розгледіти сердите обличчя.

— Хвалити Бога, ти тут, мала негіднице, — з відчутним полегшенням у голосі промовила леді. — Ну ж бо, спускайся мерщій! Господи святий, як тут темно й холодно!

Еріка мовчки спустилася крутими щаблями, щоб стати лицем до лиця з сердитою тітонькою.

— Ти що, плакала? — вимогливо запитала Маргарет, беручи за підборіддя.

Інтонація в неї трохи пом’якшала, навіть вираз обличчя змінився: тепер на ньому позначилися жалощі. І саме вони різонула по серцю в Еріки з такою силою, що вона ледь по-справжньому не розридалася від враженої гордості. Стисла зуби, гордовито задерла голову й зухвало глянула в очі леді Мег.

— Ні, — дзвінким від образи голосом промовила вона, — я не плакала. Я просто сиділа на горищі. Мені не хотілося нікого бачити. Так хотілося подихати свіжим повітрям, — докинула ще зухваліше.

— Якщо тобі хотілося подихати, — наголошуючи на останньому слові, в'їдливо відповіла тітонька, — то вийшла б надвір, погодувала курей і кролів. Там повітря цілком достатньо. А на даху юним дівчатам зі шляхетних родин робити нема чого.

Леді Маргарет витримала паузу, під час якої Еріка приречено подумала, як швидко зросла її провина. Вона вже на даху, виявляється, сиділа!

— Еріко, ти повинна поводитися як личить, — сварливо нагадала Маргарет. — Я саме хотіла поговорити з тобою про це після вечері. Я обіцяла сестрі подбати про тебе, і виконаю свою обіцянку: зроблю з тебе справжню леді. Тобі не треба, мов дикунці, стрибати по дахах чи блукати лісом. Ще тільки бракувало, щоб ти мене знеславила перед гостями.

Еріка рвучко зупинилася й підозріливо втупилася в тітку.