Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

– Любиш її, чи що?

– Люблю.

– Ото дурниці! – кривить губи Ганя.

– Ніякі не дурниці! Я люблю Нелю! Такої, як вона, немає ніде!

– Люби-люби, побачимо, до чого тебе та любов доведе.

– Жінку мою не руш!!! – як відрізав Грішка.

За місяць, у Різдві, Мирося із Марусею поїхали до Луганська – на оглядини, до брата.

– А які тут дивні гори! – здивувалася Мирося, як уперше стала на ту землю.

– Це не гори, а терикони, – пояснює їй Грішка.

– А що ж воно таке?…

– Це шлак. Як викопують із-під землі вугілля, то воно не чисте. Вугілля везуть туди, де треба, а шлак зсипають на такі купи.

Вранці наступного дня по приїзді мої дівчата за звичкою встали дуже рано. Тільки-тільки засіріли шибки, а вони уже й сидять на ліжку. Але пройшла одна година, вже дві, три…

– Уже десята ранку, – журиться Маруся. – Чого ж вони так довго сплять? Я не можу просто так сидіти, без діла!

– А я вже дуже хочу їсти, – жаліється Мирося.

– Піду будити Грішку…

Аж ледве-ледве об одинадцятій сім’я заворушилась.

– Ох і довго ви спите! – замість сказати добридень, насмішкувато привіталася Маруся.

– А что такое?… – здивувалась сваха. – Сегодня воскресенье, да еще к тому же праздник, зачем нам рано вставать?

–  А чим ми будемо снідати? – запитує Мирося.

– А что бы ты хотела?

–  Я хочу каші з молоком!

Сваха, правда, послухала. Стала й варить кашу, на воді! А тоді Неля внесла із льоху молоко. Воно було холодне, а вона ллє його до миски, прямо поверх каші!

– Як же це так?… – дивується Мирося. – Я цього їсти не буду, бо молочну кашу не так варять!

– А как надо? – питає сваха.

– Треба молоко спочатку спряжити. Або й крупу кинути у кипляче.

– Ну, ладно, сделаю, как ты хочешь.

І сваха переварила кашу по-новому, аби вгодити гостям!

– Так сьогодні ж кутя, – нагадала їм Маруся. – А чого ви не розітрете маку?

– Если надо, разотрем!

Неля пішла до міста і купила мак. А потім сипле його в макітру і розтирає макогоном, не намочений, сухий.

– Та мак не так треться! – знову вчить сваху Мирося. – Давайте я покажу.

– Показывай, – сваха на те й не розсердилась.

Як увечері поїли й полягали спати, Маруся шепче до Миросі:

– Усе в них не як у людей.

– Аби наш Грішка був щасливий, а нам яке до того діло, – отак Мирося відказала. Видати, гарно їй тоді моя сваха догодила. Та й Неля була весела й добра, а Мирося – молоденька, от і порозумілись.

Приїхали мої дівчата з гостей додому, аж тут – Іван, повернувся зі Львова! Стоїть у дверях, одягнений, мов справжній панок! Я дивлюся – і не впізнаю свого сина…

– Мабуть, гарні гроші маєш у тому Львові? – запитую.

– Трохи є, – не дуже й хотів зізнаватися мені Іван.

– Може, що вдома лишиш?

– Яке вдома? – Іван собі був скупенький. – Немає що давати. Може, колись і привезу, та не тепер.

– Ти там хоч не оженився? – допитуюся, як вже сіли всі разом за стіл. – Бо гляди, зробиш нам так, як Грішка.

– Мені ще до женіння дуже далеко, – каже Іван.

А увечері, коли ми із Марусею порали худобу, Миросі теж не було в хаті, Ганя змивала Іванові голову – лляла йому теплою водою – із кухля, як у дитинстві, біля печі, він чомусь розчулився і зізнався:

– Ганю… – шепче і роззирається, чи ніхто не чує. – Ти мені була, як рідна мама… Ні, ти мені більше, ніж мама… Ти мене любила. Я хочу тобі за це тепер віддячити.

– Чим ти мені віддячиш? – каже Ганя.

А Іван витер голову рушником і поліз під ліжко. Дістав звідти торбу, вийняв з неї згорток із старих газет, розмотав, а там – велика пачка грошей!

– На, – простягає ті гроші Гані. – Візьми і заховай