Кирило Круторогов - Бомбардир

я знав, яким маршрутом він рухатиметься до найближчого розгалуження. Головне – щоб «ластівка» перестала клеїти дурня. Але в неї щодо цього була зовсім інша думка.

Я майже посадив акумулятор, але так нічого й не домігся. Час було безнадійно втрачено. Нестися просто зараз до будинку бомбардира не мало сенсу, бо я не зможу з’ясувати, вдома він чи все ще десь у місті: доступу в підземний паркінґ у мене немає. Найгірше те, що цей день можна вважати цілком згаяним.

Засмучений до глибини душі, я вибрався з машини. Відчинив капот, постукав по корпусу акумулятора, посмикав клеми. Знову спробував завести, але дива не сталося. Я нашкріб під деревами трохи чистого снігу й протер забруднені долоні. Те, що «Опель» потребує термінового ремонту, очевидно – але як звідси вибратися? Та й мені самому не завадило б трохи привести себе до ладу.

Якийсь час я бродив навколо машини, тасуючи в голові всі ці міркування, і мало не проґавив, як відчинилася хвіртка у світло-жовтій цегляній огорожі. Звідти перевальцем вийшов кумедний хлопчик років чотирьох у теплому комбінезоні й шапці- вушанці, схожій на танковий шоломофон. Слідом за ним висунулася невисока жінка в старомодному зимовому пальті й пуховій хустці – і відразу відвернулася, щоб щільніше причинити хвіртку. Потім вона трохи постояла, дивлячись у дальший кінець провулка і вдихаючи холодне повітря, а хлопчисько став нарізати навколо неї кола, розмахуючи пластиковою лопатою.

Це відбулося так зненацька, що я не повірив власним очам.

І тієї ж миті в мене виник неймовірний здогад. Зачинивши дверцята «Опеля», я рішуче попрямував до цієї пари. Наблизившись упритул, я пригальмував і з певною затримкою, яка мала означати подив, вигукнув:

– Ірина Андріївна?!

Жінка озирнулася.

На мене пильно глянули невеликі, світло-сірі, обведені темними колами очі. Гострий ніс із хрящуватою спинкою, високі, чітко окреслені вилиці. Сухі, щільно стиснуті губи навіть не здригнулись у відповідь. Погляд був сумний, погаслий, глибоко занурений у себе.

– Ірино Андріївно…– я знову назвав її на ім’я й по батькові, виграючи ще кілька митей, щоб придумати хоч якесь продовження.– Ви хіба мене не впізнаєте?

Обличчя жінки здригнулося, вона уважно глянула на мене, мабуть, намагаючись щось згадати, але це було нереально – ми ніколи в житті не зустрічалися.

– Мене звати Дмитро Васильович… Я чоловік Надії Михайлівни, ви ж із нею колеги – разом працювали в дитячому садку,– вів далі я свою ахінею.– Не пригадуєте?

– Вибачте, ні,– нарешті промовила вона.

Нічого дивного. Зате тепер я знав найголовніше: ця жінка дійсно була матір’ю Сергія Гайдука.

– Але як так? Ми ж із вами не раз бачились, я допомагав у садку з ремонтом…

– Мені дуже шкода, але…

Вона промовила це зі щирим жалем, однак прудкий хлопчисько не дав їй закінчити фразу. На нього перестали звертати увагу, і миритися з цим він не збирався.

– Бабусь, ну коли-и-и взе ми підемо до ї-ї-їцьки?! – Він енергійно потяг жінку за рукав.– Скіки нам сє тут стийцяти?

Мені залишалося тільки зникнути.

– Що ж, перепрошую.– Я розвів руками, кивнув і покрокував у той бік, де провулок повертав праворуч. Проминув сиротливу «ластівку» за деревами, ще кілька особняків, але доти, доки не повернув за ріг, відчував між лопаток пильний погляд жінки, яка все ще намагалася зрозуміти, хто я і звідки її знаю.

Опинившись поза полем її зору, я зупинився, віддихався й підбив підсумки.

Отже, Сергій щодня відвідує не подружку, не якихось міфічних друзів, а власну матір. Яку привіз із Марганця й оселив у цьому симпатичному котеджі під Києвом. Але що це за малий? Ірину Андріївну він кличе бабусею, отже, він її онук. Однак у Сергія немає ні сестер, ні братів. То він… Чи є ще якісь варіанти? Ні, виключено,– це його син!

Тут я збився.

Чому Сергій приховує цей факт, і то дуже ретельно? Малого доглядає бабуся, а це означає, що з матір’ю дитини Гайдук, найімовірніше, не підтримує ніяких стосунків. Хто вона? А сам він? Вирішив приєднатися до пулу знаменитих футбольних батьків-одинаків – на чолі з Роналду та Неймаром? Компанія непогана, але чим пояснити таку секретність?

Хотів я того чи ні, але переді мною був ще один важкий для пояснення факт, і що з ним робити – я гадки не мав…

Простоявши хвилин десять за рогом, я дочекався, доки ці двоє відійдуть на солідну відстань, і з оглядкою повернувся до машини. Я був так поглинутий своїм відкриттям, що за інерцією впав на водійське місце й повернув ключ у замку запалювання. І клянуся вам – навіть не здивувався з того, що двигун завівся з першої спроби.

І це позбавило мене купи проблем.

Дорогою назад я повз зі швидкістю близько шістдесяти – ні більше, ні менше, водночас намагаючись зрозуміти, як діяти далі. Продовжувати спостереження, вигадати щось нове чи просто сісти й набазграти звіт для британців?

Відповіді я так і не знайшов. Зате несподіваний вільний час використав на повну. Навідався до знайомої автомайстерні, і через якісь дві години мій «Опель» став заводитися з півоберту й поводитися набагато лояльніше. Щоб остаточно позбутися примх «ластівки», я попрохав механіків провести повний техогляд із заміною мастила, фільтрів і ще казна-чого, розібратися в чому мені, схоже, так і не судилося до кінця днів.

Після цього я відігнав машину на стоянку, а собі дозволив розслабитися: зазирнув до крихітного пабу в підвальчику сусіднього будинку.

Я вважав, що обмежусь одним келихом, а потім раніше піду спати, але пиво виявилося смачним, а на величезній «плазмі», що висіла ліворуч від стійки, йшов якийсь матч чемпіонату Іспанії. Не дербі, але досить цікаво, і один келих прохолодного «Кромбахера» перетворився на чотири, тим більше що грінки з часником і сиром тут готували чудово.

Словом, вибрався я звідти тільки після закінчення матчу. На годиннику був початок на дванадцяту.

Глава 13

Чесно зізнаюсь: я почувався майже щасливим незважаючи на те, що мої детективні ігри, по суті, нічого не дали. Принаймні сьогодні я спатиму сном дитини.

Із задоволенням вдихаючи морозне повітря, я поволі рушив до свого під’їзду. Зараз – гарячий душ і відразу в ліжко.

Я вже смакував цей момент, коли мене раптово засліпив спалах ксенонових фар. Потім фари згасли й відразу спалахнули ще тричі. Мимоволі прикривши очі рукавицею, я глянув на джерело світла – біля під’їзду стояв білий «Рейндж Ровер» із двома дев’ятками на номерному знаку. І чекав він, судячи з усього, на мене.

Зізнаюсь, у першу мить