Кирило Круторогов - Бомбардир

хвору «ластівку». Прокидатися ні світ ні зоря ставало дедалі тяжче, а морози бралися дедалі крутіші. Грудень видався малосніжним, земля лишалася майже голою, але природа категорично відмовлялася нас балувати.

Традиційну планівку в середу я, само собою, пропустив. Зателефонував шефові, повідомив, що потребую відгулу, пообіцяв пояснити причину в неділю і цим надав своїй персоні додаткового ореолу таємничості.

До Нового року залишалися якісь два тижні – зовсім трохи. Київ уже прикрасився строкатими ву- личними ярмарками, фотозонами, гірляндами, величезними золотими кулями й прапорцями, на Софійській площі встановили головну ялинку, вирішивши, що Майдан через нещодавні драматичні події для цього не дуже підходить. Їдучи, як пришитий, за білим джипом, я міг сповна намилуватися всіма цими новорічними перетвореннями – адже давно я стільки не подорожував містом, яке люблю всім серцем.

П’ятниця, однак, почалася не найкраще.

Щойно я спустив ноги з ліжка на підлогу, як кімната в мене перед очима попливла. Я вилаявся – знову тиск. Чіткий знак – ресурс вичерпано, треба обережніше. Позначалися багатоденне недосипання й нервова напруга. Найрозумніше – залишитися в ліжку й відлежатись. Усе як рукою зніме.

Я, однак, знехтував голосом здорового глузду, змусив себе підвестися й виконати остогидлий ранковий ритуал. Абсурдне «треба» переважило всі інші аргументи. Часом я просто переставав розуміти самого себе й губився в здогадках – що за сила штовхає мене вести далі цю безглузду гонитву за примарою невідомо чого…

Навіть «ластівка», немов відчувши мою рішучість, завелася з півоберту.

З огляду на досвід попередніх днів, я не поїхав на звичне місце біля будинку Гайдука. Фітнес-центр і ланч бомбардира мене теж не цікавили – надто вже все було очевидним і передбачуваним. Я рушив просто до Вишгорода – у надії, що вдасться побачити хоч кого-небудь із мешканців особняка. Зрештою, виходять же вони коли-небудь за огорожу?

Це було помилкою – я пробув на своєму посту за сто метрів від воріт до самої темряви – і без жодного результату. З хвіртки, розташованої біля воріт, за ці кілька годин ніхто не вийшов. Ба більше: того дня білий джип так і не з’явився у Вишгороді. У принципі, я міг би спокійно відіспатись і не стирчати на холоді, замість того щоб сушити голову над тим, куди подівся мій «підопічний», до якого я за ці дні став відчувати щось схоже на родинні почуття.

Початок наступного дня відповідав тій самій схемі, за винятком хіба що того, що Гайдук усе-таки трохи відхилився від рутинної послідовності дій, яку я вже знав напам’ять.

Після спортзалу він, як зазвичай, вирушив на ланч у той самий ресторанчик, де побував того дня, коли я тільки починав стежити за ним. Але цього разу на Сергія там знову чекав Андрій Черниш – про це недвозначно сповістила присутність на стоянці біля ресторану чорного «Брабуса».

Чого б така активність? Чи зусилля агента з трансферу бомбардира до якогось іншого клубу близькі до фіналу?

Я бачив не тільки машину Черниша, але і його самовпевнену фізіономію, коли він разом із Сергієм, уже прощаючись, з’явився на ґанку ресторану. Черниш підлесливо всміхався до співрозмовника, явно намагаючись у чомусь переконати Сергія. Бомбардир був стриманий, слухав агента неуважно і кивав так, немов йому кортіло швидше закінчити розмову й піти. Потім він сів у машину, навідався до кількох магазинів і вирушив у Вишгород.

Я, як повелося, їхав слідом.

У провулку біля котеджу все залишалося по-старому. Тут практично не було перехожих, лиш іноді пробігав бродячий пес та ворони перелітали з місця на місце. Мешканці прибережного кварталу якщо й з’являлися, то виключно на колесах, і траплялося це нечасто.

Щоб зайняти себе хоч чим-небудь, я покопався в телефоні, відшукав мобільну версію «Судоку» й заглибився в гру. Правила я знав, але не відразу зорієнтувався, якими клавішами слід користуватися. Нарешті розібрався, і справа пішла веселіше. На десятій спробі я мало не встановив рекорд за часом, коли телефон раптово завібрував у мене в руках, а на дисплеї виникла мордочка доньки.

Це фото мені завжди подобалося: лукаво примружені очі, загадковий зблиск із-під вій, насмішкуватий вираз, але загалом обличчя ще дитяче, трохи розгублене й беззахисне.

– Привіт, маленька! – мовив я, намагаючись, щоб голос звучав бадьоро.

– Приві-іт, татусю! – проспівала вона.

– Ти як? Давай, розповідай! – я відверто зрадів її голосу.

– Заліки складено, хвостів немає, скоро свята. Потім – іспити.

– Розумниця – вся в батька!

– Ага. Ма теж так каже…

– Щодо батька?! – здивувався я.

– Ні, щодо матері! Як твої справи?

– Нормально. Працюємо.

– За комп’ютером сидиш? Удома?

– Само собою! – відповів я, нашвидку прикинувши, як викрутитися, якщо вона зараз заявить, що перебуває десь поблизу і хоче зазирнути до мене.– Пропагую вітчизняний футбол… Своє треба любити!

– А мене?

– Що – тебе?

– Мене любиш?

– Аякже!

– Ти вже вирішив, що подарувати єдиній дочці до Нового року? – у мене відлягло від серця. Я запитав:

– І чого ж ти хочеш, Сонечко?

– Браслетик.

– Добре,– відповів я,– виконаємо…

Вона відразу заволала в трубку:

– Ні, тату, ти просто не уявляєш, що це за штучка! Не просто якесь там брязкальце… Ох, дякую, ти в мене най-найкращий!..

– Тут є один нюанс…– перебив я її.

– Ану? – насторожилася дочка.

– Мені необхідно, щоб найближчими днями ти взялася за переклад одного невеликого тексту англійською. П’ять-десять сторінок, не більше. Але переклад потрібен дуже точний і максимально доступний для носіїв мови. Щоб вони не тільки розуміли загальний зміст, але й уловлювали всі відтінки та інтонації.

– Дуже просто! – авторитетно запевнила вона.

– То я можу на тебе розраховувати?

– Яс-сно! Чи ж я тебе коли-небудь підводила?

– Не будемо заглиблюватися,– хмикнув я.

– Отож! Ну, о’кей, дорогий, наберу тебе пізніше, тут телефонують по другій лінії…

Вона відключилась, а я, дивлячись на дисплей, зі смутком переконався, що не тільки не побив рекорд у «Судоку», але й узагалі продув. Довелося починати заново.

В одній руці в мене був бутерброд, у другій – телефон. Я одночасно жував і тиснув на кнопки, розставляючи цифри в магічному квадраті, коли ворота особнячка раптом відчинились, і в провулок викотився білий джип.

«Що це ти, брате, сьогодні так рано?!» – здивувався я.

Водій, зрозуміло, не став на мене чекати – рвонув з місця.

Я кинув мобільник на сидіння й схопився за ключ запалювання… Одна спроба, друга, третя… Тупий скрегіт. Пауза. Четверта спроба, п’ята, десята – ані натяку, двигун мовчить. «Рейндж Ровер» тим часом зник за поворотом. Однак шанс наздогнати його ще лишався, тому що