Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Афганістані, подала до суду на письменницю Світлану Алексієвич, автора книги «Цинкові хлопчики». Їхню позовну заяву розглядатимуть у народному суді Центрального району Мінська.

Приводом для звернення до суду стала вистава «Цинкові хлопчики», поставлена на сцені Білоруського театру імені Янки Купали, і публікація уривків із книги в газеті «Комсомольская правда». Вистава була записана республіканським телебаченням і продемонстрована мешканцям Білорусі. Матерів, які несли в собі всі ці роки власне нездоланне горе, вразило, що їхні хлопчики показані винятково як бездушні роботи-вбивці, мародери, наркомани і ґвалтівники...

Л. Григор’єв

«Вечерний Минск»,

12 червня 1992 р.

«За “Цинкові хлопчики” — до суду» — так називався допис, надрукований 22 червня в газеті «На страже Октября» і в деяких інших виданнях. «Письменниці Світлані Алексієвич, — говорилось у дописі, — після виходу її книги оголосили справжню війну: автора звинувачують у викривленні та фальсифікації розповідей “афганців” та їхніх матерів.

І ось черговий наступ після появи на сцені Білоруського театру імені Янки Купали і на екранах телебачення однойменної вистави. Суддям Центрального районного суду Мінська потрібно буде розглянути позовну заяву групи матерів загиблих воїнів-інтернаціоналістів. Дату суду ще не призначено. Виставу знято зі сцени...»

Ми зателефонували до суду Центрального району столиці з проханням прокоментувати це повідомлення, але там воно викликало подив. Секретар С. Кульган сказала нам, що така позовна заява до суду не надходила...

Як пояснив нам автор допису в газеті «На страже Октября» В. Стрельський, інформацію він узяв із московської газети «Красная звезда».

«Чырвоная змена»,

14 червня 1992 р.

20 січня газета «Советская Белоруссия» повідомила: «У народному суді Центрального району Мінська почався судовий процес у справі письменниці Світлани Алєксієвич...» А за день до цього, 19 січня, газета «Вечерний Минск» опублікувала допис на цю саму тему під заголовком «Суд над літератором». Я спеціально зазначаю конкретні дати публікацій. Справа ось у чому...

Відвідавши суд Центрального району столиці Білорусі, я дізнався, що справу веде суддя Городнічева.

Увімкнути диктофон вона не дозволила. Від будь-яких пояснень категорично відмовилась, пославшись на те, що «не потрібно нагнітати атмосферу». Але Городнічева таки продемонструвала папку зі справою Алексієвич, яку було заведено... 20 січня. Тобто очевидно, що матеріали для друку про те, що суд іде (!), були готові ще до того, як суддя завела справу...

Леонід Свиридов

«Собеседник», № 6, 1993 р.

До народного суду Центрального району Мінська надійшли дві позовні заяви. Колишній афганець, нині інвалід, стверджує, що С. Алексієвич написала про ту війну і про нього особисто неправду, оббрехала. Тому мусить публічно вибачитись, а спаплюжену солдатську честь компенсувати сумою в 50000 карбованців. Мати загиблого офіцера розійшлась із письменницею в оцінках радянського патріотизму та його ролі у вихованні молодого покоління.

З обома позивачами Світлана Алексієвич зустрічалася кілька років тому, коли працювала над відомою книгою «Цинкові хлопчики». Обоє сьогодні заявляють, що говорили тоді «не так», а якщо й говорили «так», як зафіксовано в книзі, то тепер передумали.

Цікаві нюанси. Солдат-позивач, звинувачуючи письменницю в перекручуванні фактів, в образі його гідності, посилається на газетну публікацію 1989 року. Хоча в ній фігурує не його, а зовсім інше солдатське прізвище. Мати-позивачка заводить суд у лабіринти політики та психології, звідки не порятує і рота наукових експертів. Тим не менше обидва позови народна суддя прийняла до вивчення. Судові засідання ще не почались, але досудові допити письменниці вже тривають...

Анатолій Козлович

«Литературная газета»,

10 лютого 1993 р.

Під судом відома білоруська письменниця Світлана Алексієвич, яка свого часу нагадала про те, що «У війни не жіноче обличчя». Виявилось, що попіл Афганістану ще стукає в серця деяких обурених читачів, які не пробачили С. Алексієвич «Цинкових хлопчиків», документальну повість про невідому нам афганську війну. Письменницю звинувачують у пересмикуванні, вибірковому використанні наданих їй учасниками війни, вдовами й матерями загиблих солдатів матеріалів. І взагалі, у брехні, антипатріотизмі та очорнюванні. Поки що незрозуміло, чи буде дано справі «законний хід», чи все-таки автори позовних заяв вимагатимуть деякої моральної компенсації та до суду (відкритого суду) справи не доведуть. Але сигнал характерний. Просто постала тінь майора Червонописсного, який повчав на з’їзді союзних депутатів академіка Андрія Сахарова, як тому варто оцінювати афганську війну...

Федір Михайлов

«Куранты», 3 лютого 1993 р.

Із судового позову Ляшенка Олега Сергійовича, колишнього рядового, гранатометника

6 жовтня 1989 року в статті «Ми повертаємося звідти...», опублікованій у газеті «Література і мастацтва», були надруковані уривки з документальної книги Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики». Один із монологів підписаний моїм іменем (прізвище зазначене неправильно).

У монолозі відбито мою розповідь про афганську війну і моє перебування в Афганістані, стосунки між людьми на війні, після війни і т. ін.

Алексієвич цілком викривила мою розповідь, дописала те, чого я не говорив, а якщо говорив, то розумів це інакше, дійшла самостійних висновків, яких я не робив.

Частина висловлювань, написаних С. Алексієвич від мого імені, принижують і зневажають мою честь і гідність.

Це такі фрази:

1. «У вітебській “учебці” не було таємницею, що нас готують до Афганістану.

Один зізнався, що боїться, мовляв, нас там усіх перестріляють. Я став його зневажати. Перед самим від’їздом іще один відмовився їхати...

Я вважав його ненормальним.

Ми їхали робити революцію».

2. «За два-три тижні від тебе колишнього нічого не лишається, лише твоє ім’я. Ти — це вже не ти, а інша людина. І ця людина, побачивши вбитого, вже не лякається, а спокійно або з гіркотою думає про те, як будуть його стягувати зі скелі або тягнути в спеку кілька кілометрів...

Їй знайоме власне і чуже збудження, коли бачиш убитого: не мене! Ось таке перевтілення... Майже з усіма».

3. «Я був навчений стріляти, куди мені накажуть. Стріляв, не шкодував нікого. Міг убити дитину... Кожен хотів повернутися додому. Кожен намагався вижити. Думати було ніколи... До чужої смерті я звик, а власної боявся...»

4. «Не пишіть лише про наше афганське братство. Його немає. Я в нього не вірю. На війні нас об’єднував страх. Нас однаково ошукали... Тут нас об’єднує те, що в нас нічого немає. У нас однакові проблеми: пенсії, квартири, ліки, меблеві гарнітури. Вирішимо їх, і наші клуби розпадуться.

Ось я дістану, пропхаю, вигризу собі квартиру, меблі, холодильника, пральну машину, японського «відика» — і все! Молодь до нас не потяглась. Ми їй незрозумілі. Начебто прирівняні до учасників Великої Вітчизняної війни, але ті Батьківщину захищали, а ми?