Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

можна його непокоїти після п’ятої вечора. Вони йдуть до спочинку.

— Я ж на роботі до п’ятої, а опісля ще підробляю. Пам’ятник новий йому встановила... Дві з половиною тисячі... Борги треба повернути.

— Слухай мене, матінко Вікторіє, вихідного дня приходь обов’язково і щодня під обідню — на дванадцяту годину. Тоді він тебе чує.

Дайте мені страждання, найсумніші, найнестерпніші, хай тільки долинають до нього мої молитви. Моя любов...

Мати

— У нас усе відбувається якимсь дивом... Усе тримається на цій вірі... У диво!

Завантажують нас у літак: «Бігом! Біг-гом!» І поряд, ну... Поряд, за кілька десятків метрів від нас... Ведуть попід руки п’яного льотчика, п’яного як чіп, його запихають у кабіну. Мати Божа! Усе — нехай... Літак здіймається і летить. Унизу — гори, гострі піки. Падати на них — жах... Як на цвяхи... Мати Божа! Піт проймає... Прилетіли нормально, точно за часом. Команда: «Виходь! Шикуйся!» Широким кроком проходить із форсом льотчик — тверезий. Усе — нехай... Що це? Що — як не диво? Так у нас подвиги здійснюються, героями стають. Але коли ми починаємо каятися, то теж упину немає — білу сорочку на грудях навхрест! Плачемо гіркими сльозами. Усе — на повну котушку! До дна! Наче в пиятиці. Я повернувся... Я наказав собі: усе до біса! До біса! Перетворюють нас на душевнохворих, на ґвалтівників, наркоманів. Я повернувся... У мене нормальне життя нормальної людини... Мати Божа! Усе — нехай... Пив вино, кохав жінок, дарував квіти. Одружився. У мене перший син... Ось сиджу перед вами — я схожий на божевільного? На крокодила схожий? Я служив у спецназі... У нас чудові всі хлопці були, багато сільських. Із Сибіру. Вони здоровіші, витриваліші. Один трапився зі здвигом... Полюбляв шомполом проколювати барабанні перетинки полоненим «духам». Мати Божа! Один... Усього один... (Мовчить.)

Життя, як не дивно, триває... У Бориса Слуцького: «Коли ми повернулися з війни, я зрозумів, що ми не потрібні». У мені сидить уся таблиця Менделєєва... Малярія й досі б’є... А за що? На нас ніхто не чекав... А там нам кричали інше: просунете перебудову, перетрусите застій у мізках. Багно! Повернулися ми... Нікуди нас не пустили... З першого дня говорять: «Учіться, хлопці. Родини заводьте». Мати Божа! Усе — нехай... Навколо — спекуляція, мафія, байдужість, а нас до серйозних справ не допускають... Мені одна тямуща людина пояснила: «А що ви вмієте? Тільки стріляти... А що ви знаєте? Що Батьківщину лише з пістолетом захищають? Що справедливість тільки з автоматом відновлюють?» Добре... Ми — не герої... Мати Божа! Можливо, за тридцять років я сам синові скажу: «Сину, не все було так по-геройськи, як у книжках написано, був і бруд». Я сам скажу... Але за тридцять років... А нині це роз’ятрена рана, тільки-тільки почала загоюватися, затягуватися плівкою... (Починає ходити кімнатою.)

Був у мене такий момент... (Зупинився.) Вам цікаво? Я подумав про останнє бажання... Виявилося воно таким простим: кухоль води і сигарету. Мати Божа! Я не хотів помирати, я не думав помирати... Свідомість губив від утрати крові... Свідомість коливалася... Отямився від крику... Валерка Лобач, наш санінструктор... Він бив мене по обличчю і кричав в істериці: «Ти в мене будеш жити! Ти в мене будеш жити!» (Різко сів.)

Самому цікаво згадати... Мати Божа! Усе — нехай... Ночами я й досі тягну в гори на собі: автомат, два БК, тобто два бойових комплекти — дев’ятсот патронів, до цього треба додати чотири гранати, дими, пірофакели, ракетницю, каску, бронежилет, саперну лопатку, ватяні штани, плащ-намет, сухпай на три доби (а це дев’ять важезних консервних банок і три великі пачки сухарів). Півсотні кілограмів. На ногах кирзаки з онучами, у які нас перевзули перед відправленням із Союзу. Я ноги спік, поки не зняв з одного вбитого «духа» канадські кросівки... До біса все! До біса! На війні всі змінюються, навіть собаки змінюються. Голодні... Чужі собаки... Дивляться на тебе, як на їжу, людина ж ніколи не почувається їжею, а тут я відчув. Поранений лежав... Добре, що мене хлопці швидко знайшли... (Замовк.) Навіщо ви прийшли? Навіщо я погодився... Зачепили це... До чого? Для кого? Мій дід на Великій Вітчизняній воював... Я йому розповідаю, як десятьох хлопців в одному бою втратили. Десять домовин... Десять целофанових пакетів... Дід відповідає: «Та ти справжньої війни не бачив. У нас із бою сто-двісті людей не поверталося. Складали в братську могилу в самих гімнастерках або в спідньому і піском засипали». До біса!! Я завершую... Мати Божа! Усе — нехай... Пили ми там горілку «Московскую», у народі «колінвал». Три карбованці шістдесят дві копійки...

Чотири роки минуло... Єдине не змінилося — смерть, те, що друзі загинули, усе решта змінилося...

Нещодавно був у зубного лікаря... Приїхали ми всі з цингою, пародонтозом. Скільки хлорки з’їли! Один висмикнули мені зуб, другий... І від болю, у шоковому стані (заморожування не взяло) я раптом заговорив... Не можу спинитися... А жінка-лікар дивиться на мене майже з відразою, у неї на обличчі всі почуття. Мовляв, повен рот крові, а він іще говорить. Я зрозумів, що всі про нас так і думають: повен рот крові, а вони ще говорять...

Сержант, боєць спецназу

POST MORTEM

ТАТАРЧЕНКО ІГОР ЛЕОНІДОВИЧ

(1961–1981)

Виконуючи бойове завдання, вірний військовій присязі, виявив стійкість і мужність, загинув в Афганістані.

Любий Ігорчику, ти пішов з життя, не пізнавши його.

Мама, тато

ЛАДУТЬКО ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ

(1964–1984)

Загинув під час виконання інтернаціонального обов’язку.

Ти чесно виконав свій військовий обов’язок.

Себе вберегти, мій синочку, не зміг.

На афганській землі, як герой, ти загинув, щоб мирне небо було над країною.

Дорогому синочкові від мами

БАРТАШЕВИЧ ЮРІЙ ФРАНЦОВИЧ

(1967–1986)

Героїчно загинув під час виконання інтернаціонального обов’язку.

Пам’ятаємо, любимо, сумуємо.

Пам’ять рідних

БОБКОВ ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ

(1964–1984)

Загинув під час виконання інтернаціонального обов’язку.

Закотився місяць, згасло сонечко, любий синочку, без тебе.

Мама, тато

ЗІЛФІГАРОВ ОЛЕГ МИКОЛАЙОВИЧ

(1964–1984)

Загинув, вірний військовій присязі.

Не здійснились бажання, не здійснилися мрії.

Рано стулились очки твої, Олежику, синочку, братику рідний, не виказати болю розлуки з тобою.

Мама, тато, братики і сестрички

КОЗЛОВ АНДРІЙ ІВАНОВИЧ

(1961–1982)

Загинув в Афганістані.

Єдиному синочкові.

Мама

БОГУШ ВІКТОР КОСТЯНТИНОВИЧ

(1960–1980)

Загинув, захищаючи Батьківщину.

Спорожніла без тебе земля...

Мама

СУД НАД «ЦИНКОВИМИ ХЛОПЧИКАМИ»

(ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ)

Нещодавно група матерів воїнів-інтернаціоналістів, які загинули в