Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Ніби доля нам стукала у двері, мов підказувала! Бачу сон: я на чорному хресті в довгій чорній сукні... І янгол мене на хресті носить... Я ледь-ледь вишу... Вирішила глянути, куди ж я впаду. У море чи на сушу? Бачу — внизу котловина, залита сонцем...

Чекала на нього у відпустку. Він довго не писав. Дзвінок на роботу:

— Матінко моя золотая, я прибув. Не затримуйся. Суп готовий.

Я закричала:

— Синку, синку! Ти не з Ташкента? Ти — вдома! У холодильнику каструля твого улюбленого борщику!!!

— Ох ти! Каструлю бачив, та під кришку не зазирнув.

— А в тебе що за суп?

— Суп — мрія ідіота. Виїжджай. Іду зустрічати до автобуса.

Приїхав увесь сивий. Не зізнавався, що не у відпустці, а відпросився зі шпиталю: «Матінку провідати на два дні». Качався по килиму, гарчав від болю. Гепатит, малярія — усе разом у нього вчепилося. Попередив сестру:

— Те, що зараз було, це не для мами. Іди, читай книжку.

Знову, перш ніж іти на роботу, заходила до його кімнати, дивилася, як він спить. Розплющив очі:

— Що, матінко моя?

— Чому не спиш? Іще рано.

— Сон я бачив поганий.

— Синку, якщо поганий, треба перевернутися. Буде хороший. І не треба розказувати поганих снів, тоді вони не здійснюються.

Проводжали його до Москви. Були сонячні травневі дні. Калюжниця цвіла.

— Як там, синку?

— Афганістан, матінко моя, це те, що нам робити не можна.

Тільки на мене дивився, більше ні на кого. Простягнув руки, чолом потерся:

— Я не хочу їхати в цю яму! Не хочу!!! — Пішов. Озирнувся. — Ось і все, мамо.

Ніколи не казав «мама», завжди «матінко моя». Сонячний чудовий день. Калюжниця цвіла... Чергова в аеропорту дивилася на нас і плакала...

Сьомого липня прокидаюся в сльозах... Скляними очима втупилася в стелю. Він мене розбудив... Ніби прийшов попрощатися... Восьма година. Час збиратися на роботу. Метушуся із сукнею з ванної до кімнати, з однієї кімнати до іншої... Не можу надягти чомусь світлу сукню. Мене водило... Нічого не бачила... Усе пливло... А до обіду заспокоїлася, до середини дня...

Сьоме липня... Сім сигарет у кишені і сім сірників. Сім відзнятих кадрів у фотоапараті. Сім листів мені. І сім листів нареченій. Книжка, розгорнута на сьомій сторінці... Кобо Абе. «Контейнери смерті»...

Секунди три-чотири було в нього, щоб урятуватися... Вони летіли з машиною в прірву...

— Хлопці, рятуйтесь! А мені — кінець!!! — Він не міг стрибнути першим. Лишити друзів... Він цього не міг...

«Пише вам заступник командира полку з політичної частини майор Синельников С. Р.

Я, виконуючи свій солдатський обов’язок, вважаю за необхідне повідомити вам, що старший лейтенант Волович Валерій Геннадійович загинув сьогодні о десятій годині сорок п’ять хвилин...»

Уже все місто знає... У Будинку офіцерів чорний креп висить і його фотографія. Уже літак із домовиною ось-ось приземлиться. Мені нічого не кажуть... Ніхто не наважується... На роботі моїй усі ходять заплакані...

— Що сталося?

Відвертають різними дрібницями. Зазирнула у двері приятелька. Потім наш лікар у білому халаті. Я мов прокинулася:

— Люди! Ви що, збожеволіли? Такі не гинуть!! Ні! — Стала бити по столу. Підбігла до вікна, стукала у скло.

Зробили укол.

— Люди! Ви що, збожеволіли? Сказилися?!

Ще укол. Мене ніяк не брали уколи. Кажуть, я кричала:

— Я хочу його бачити. Ведіть мене до сина.

— Ведіть, інакше вона не витримає.

Довга домовина, необтесана... І жовтою фарбою великими літерами: «Волович». Я підняла домовину. Хотіла із собою забрати. У мене лопнув сечовий міхур...

Потрібно місце на цвинтарі... Місце сухе. Сухесеньке! Потрібно п’ятдесят карбованців? Я дам, дам. Тільки хороше місце... Сухеньке... Я розумію там, у душі, що це жах, а сказати не можу... Місце сухеньке... Якщо треба, то все віддам! Перші ночі не йшла звідти... Там лишалася... Мене додому відведуть, я назад... Косили сіно... У місті й на цвинтарі запах сіна...

Уранці зустрічаю солдатика:

— Здрастуйте, мамо. Ваш син був у мене командиром. Я готовий вам усе розповісти.

— Ой, синку, зачекай.

Прийшли додому. Він сів у крісло сина. Почав і передумав:

— Не можу, мамо...

Заходжу до нього — вклонюся, і коли йду — вклонюся. Удома я лише тоді, коли в мене гості. Мені в сина добре. Я і в мороз там не мерзну. Там листи йому пишу, у мене купа ненадісланих листів. Як мені їх йому надіслати? Повертаюся вночі: світяться ліхтарі, їдуть машини з увімкненими фарами. Повертаюся пішки. У мене всередині така сила, що нічого не боюся: ні звіра, ні людини.

Лунають у голові слова сина: «Я не хочу їхати в ту яму! Не хочу!!» Хто за це відповість? Хтось мусить... Я хочу довго прожити, дуже стараюся для цього. Жити, щоб бути із сином... Найбеззахисніше в людини — це її могилка. Її ім’я. Я завжди захищу свого сина... До нього приходять друзі... Товариш повзав перед ним навколішках: «Валеро, я весь у крові... Ось цими руками я вбивав. З боїв не вилазив. Я весь у крові... Валеро, я тепер не знаю, що краще — загинути чи лишитися жити? Я тепер не знаю...» Хочу зрозуміти, хто за все відповість? Чому не називають їхніх імен?

Як він співав:

Пани офіцери — блакитная кров,

Я, напевно, не перший, не останній ішов...

Ходила до церкви, зі священиком говорила.

— У мене син загинув. Надзвичайний, любий. Як мені тепер поводитися з ним? Які наші, російські звичаї? Ми їх забули. Хочу їх знати.

— Він хрещений?

— Отче, мені дуже хочеться сказати, що він хрещений, та не можна. Я була дружиною молодого офіцера. Ми жили на Камчатці. Під вічним снігом... У засніжених землянках... Тут у нас сніг білий, а там блакитний і зелений, перламутровий. Він не блищить і не ріже очі. Чистий простір... Звук лине довго... Ви мене розумієте, отче?

— Матінко Вікторіє, дуже погано, що він не хрещений. Наші молитви до нього не долинуть.

У мене вихопилося:

— То я охрещу його зараз! Своєю любов’ю, своїми муками. Через страждання я його охрещу...

Священик узяв мою руку. Вона тремтіла:

— Не можна так хвилюватися, матінко Вікторіє. Як часто ходиш до сина?

— Щодня ходжу. А як же ж? Якби він жив, то ми б щодня бачилися з ним.

— Матінко, не