Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Прибігла: тихо, ну ось так тихо, ніби його там немає. Ось відчуваю серцем — його там немає. Вороняччя сидить на пам’ятнику, на огорожці й не летить, не ховається від мене, як зазвичай. Підводжуся з лави, а вони перед мене залітають, заспокоюють. Не дають піти. Що таке? Про що вони хочуть попередити? Раптом птахи заспокоїлись, здійнялися на дерева. І мене потягло до могилки, і так спокійно на душі, тривога минула. Це душа його повернулася. «Дякую, мої пташечки, що підказали, не дали піти. Ось і дочекалася синочка...» Серед людей мені погано, ходжу мов неприкаяна. Щось мені говорять, торсають... Заважають... А там мені добре. Мені добре тільки біля сина. Мене або на роботі, або там можна знайти. Там, на могилці... там мій син ніби живе... Я з’ясувала, де лежить його голова... Сідаю поряд і щось йому розказую... Яким мені видався ранок, яким був день... Згадуємо з ним... Дивлюся на портрет... Глибоко дивлюся, довго. Він або трішки усміхнеться, або, чимось невдоволений, насупиться. Ось так із ним і живемо. Якщо я купую нову сукню, то лише для того, щоб прийти в ній до сина, щоб він мене в ній побачив... Раніше він переді мною навколішки ставав: «Матінко ти моя. Красуне ти моя!» Тепер я перед ним... Прочиню хвірточку і стану навколішки:

— Доброго ранку, синку... Доброго вечора, синку...

Завжди з ним. Хотіла хлопчика з дитбудинку взяти... Знайти такого ж, окастенького. Та серце хворе. Серце вже не витримає. Як до темного тунелю, заганяю себе в роботу. Якщо в мене буде час сісти на кухні і визирнути у вікно, я збожеволію. Урятувати мене можуть лише страждання. Я жодного разу за ці чотири роки не була в кіно. Продала кольоровий телевізор, і гроші ці пішли на пам’ятник. Я радіо жодного разу не увімкнула... Як синочок загинув, у мене все змінилося: обличчя, очі, навіть руки.

Я так кохала, коли заміж ішла! Вискочила! Він льотчик, високий, гарний. У шкіряній куртці, унтах. Ведмідь. Це він буде моїм чоловіком? Дівчата здуріють! Зайду до крамниці, ну чого наша промисловість не випускає капці на підборах? Я перед ним така маленька. Як я чекала, щоб він захворів, закашляв, щоб у нього був нежить. Тоді на цілий день лишиться вдома, я доглядатиму за ним. Шалено хотіла сина. І щоб син був — як він. Такі ж очі, такі ж вуха, такий ніс. Ніби хтось підслухав з неба: син — викапаний татко, достоту однакові. Я не йняла віри, що ці двоє гарних чоловіків — мої. Не могла повірити! Любила дім. Полюбляла прати, прасувати. Так любила все, що на павучка не наступлю, муху чи сонечко зловлю в хаті — у віконце випущу. Хай усе живе, любить одне одного — я така щаслива! Дзвоню у двері, вмикаю світло в передпокої, щоб син мене побачив радісною:

— Лерусику (у дитинстві я кликала його Лерусик), це я. Ску-у-у-у-учила!!! — З магазину чи з роботи біжу.

Я шалено любила сина, я й тепер його люблю. Принесли фотографії з похорону... Не взяла... Ще не вірила... Я — вірний пес, я з тих собак, що помирають на могилі. І в дружбі віддана була завжди. Молоко з грудей тече, а ми з подругою домовилися зустрітися, я мушу їй віддати книжку. Півтори години стою на морозі, чекаю, її немає. Людина не може просто так не прийти, якщо обіцяла, щось трапилося. Біжу до неї додому, а вона спить. Вона не могла втямити, чому я плачу. Я її теж любила, я їй сукню подарувала найулюбленішу — блакитну. Ось така я. У життя повільно входила, боязко. Деякі сміливіше. Не вірила, що мене можна кохати. Говорили: гарна — не вірила. Завжди жила з відставанням. Але якщо я щось запам’ятовувала, заучувала, то це на все життя. Назавжди. І все з радістю. Полетів у космос Юрій Гагарін, ми з Лерусиком вибігли на вулицю. Мені хотілося всіх любити цієї хвилини... Усіх обійняти... Ми кричали від радості...

Я шалено любила сина. Шалено. І він мене шалено любив. Могила мене вабить. Гукає. Ніби він мене кличе.

У нього запитували:

— Дівчина в тебе є?

Він відповідав:

— Є, — і показував мій студентський квиток, де в мене ще довгі-предовгі коси.

Він полюбляв танцювати вальс. Запросив мене на перший свій вальс у школі на випускному вечорі. А я не знала, що він уміє танцювати, навчився. Ми з ним кружляли.

Плету біля вікна ввечері, чекаю на нього. Кроки... Ні, це не він. Кроки... Мого сина кроки! Жодного разу не помилилася. Сідаємо навпроти одне одного і до четвертої ранку говоримо. Про що? Ну про що говорять люди, якщо їм добре. Про все. Про серйозне і про дрібниці. Сміємося. Він мені наспівує, зіграє на піаніно.

Гляну на годинник:

— Валеро, спати.

— Давай, матінко, іще посидимо.

Він називав мене: матінка моя, матінка моя золотая.

— Ну, матінко моя золотая, твій син вступив до Смоленського вищого військового училища. Рада?!

Сів за піаніно:

Пани офіцери — блакитная кров,

Я, напевно, не перший, не останній ішов...

Мій батько — кадровий офіцер, загинув, захищаючи Ленінград. Дід був офіцером. Сина сама природа зліпила військовим: зріст, сила, манери. Йому б у гусари! Білі рукавички... Карти, преферанс... «Моя військова кісточка», — раділа я. Хоч би на нас щось крапнуло з небес господніх... Знак показався...

Усі його наслідували. Я, мама, наслідувала його. Сідала, як він, коло піаніно, трохи боком. Іноді починала ходити, як він. Після його смерті особливо. Я хочу, щоб він завжди був у мені... Продовжував жити...

— Ну, матінко моя золотая, твій син їде.

— Куди?

Мовчить. Сиджу слізьми обливаюся:

— Синку, куди ти їдеш, любий?

— Що значить — куди? Уже відомо куди. Матінко моя, за роботу. Будемо починати з кухні... Друзі прийдуть...

Миттю здогадуюсь:

— До Афганістану?

— Туди... — І таке обличчя зробив непідступне, мов залізну завісу спустив.

Увірвався до будинку Колька Романов, його товариш. Як дзвіночок, усе розказав: вони ще з третього курсу подавали рапорт із проханням направити їх до Афганістану. Їм довго відмовляли.

Перший тост: хто не ризикує, той не п’є шампанського. Увесь вечір Валера співав мої улюблені романси...

Пани офіцери — блакитная кров,

Я, напевно, не перший, не останній ішов...

Чотири тижні лишалося. Уранці до роботи заходжу до його кімнати, сиджу і